знайди книгу для душі...
— Заплотні лицарі — то жебраки з мечами. Це ще в кращому випадку, а в гіршому — розбійники. Забирайся геть. Нам тут таких не треба.
Дунк потемнів обличчям.
— Пан Явтух Осгрей надіслав мене зі Стояка на перемовини з господаркою цього замку.
— Осгрей? — Септон зиркнув на Довговерха. — Осгрей-клітчастий лев? Я гадав, дім Осгрей вже вимер до останньої людини.
— Майже вимер. Стариган лишився останній. Ми дозволили йому дожити свого віку в напіврозваленій вежі за кілька верстов на схід.
Пан Лукас обернув похмуре обличчя до Дунка.
— Якщо пан Явтух бажає говорити з її вельможністю, хай приходить сам. — Його очі звузилися. — Це ти був разом з Бенісом коло греблі. Не смій заперечувати. Я мав би тебе повісити!
— Порятуй нас, Седмице. — Септон витер піт з лоба рукавом. — Розбійник, кажете? Ще й здоровань який. Пане, спокутуйте вчинене зло, і Мати змилується над вашою душею!
Добру й побожну пораду дещо зіпсувало те, що посеред неї септон раптом гучно перднув.
— Ой, божечки. Даруйте мені, пане лицарю. Така біда — квасоля та ячмінний хліб.
— Я не розбійник, — мовив до них Дунк з усією гідністю, яку спромігся зібрати.
Але Довговерха його заперечення не зворушили.
— Не випробовуй мого терпіння, лицарю… якщо ти за правом носиш це звання. Тікай до курячої вежі та скажи панові Явтуху, аби доправив сюди пана Беніса Буробздоха. Якщо твій пан позбавить нас клопоту силоміць виколупувати Беніса зі Стояка, то її вельможність, може, вчинить милосердно.
— Я маю намір побалакати з її вельможністю і про пана Беніса, і про лихо коло греблі, і про вкрадену в нас воду.
— Вкрадену? — перепитав пан Лукас. — Згадай це слово при моїй пані, й плаватимеш у мішку ще до заходу сонця. Ти певний, що досі бажаєш її бачити?
Якщо Дунк і був у чомусь певний, то це у своєму бажанні вибити Лукасові Довговерху всі його криві жовті зуби.
— Я вам сказав, чого я бажаю.
— Ой, та дозвольте вже йому побачити пані, — закликав септон. — Хіба це комусь нашкодить? Пан Дункан подолав довгий шлях під безжальним сонцем. Хай добродій розкаже нашій пані, з чим приїхав.
Пан Лукас ще раз окинув Дунка поглядом.
— Наш септон — добра та божа людина. Пішли. Буду вдячний, якщо ти розкажеш свою справу якнайкоротше.
Він закрокував двором, і Дунк був змушений поспіхом його доганяти.
Тут відчинилися двері замкового септу, і віряни поспішили сходами надвір. Серед них були лицарі та зброєносці, з десяток дітей, кілька старих, три септи у білих рясах та каптурах… і одна повнотіла жінка безсумнівно шляхетного роду, вбрана у сукню темно-синього дамасту, облямовану мирійським мереживом і таку довгу, що поділ волочився у пилюці. Дунк вирішив, що їй років із сорок. Високо збите волосся під срібнотканою сіточкою було рудувато-брунатне; якщо це її прозивали Червонястою, то напевне за колір опасистого обличчя.
— Пані, — мовив пан Лукас, ставши перед нею та септами, — цей заплотний лицар каже, що приніс послання від пана Явтуха Осгрея. Чи вислухаєте ви його?
— Якщо бажаєте, пане Лукасе. — Вона витріщилася на Дунка так дивно, що той мимоволі згадав Яйкові балачки про чари. «Щось не дуже їй допомогли ті криваві купелі.» Вдовиця була тілом тлуста, обличчям непоказна, з дивно загостреною догори головою, чого не ховало навіть пишно зібране волосся; ніс вона мала завеликий, а рот замалий. Дунк з полегшенням побачив два ока, але всяка думка про шляхетне догоджання високородній пані зникла з його голови.
— Пан Явтух прохав мене перемовитися з вами про нещодавні прикрі події коло загати.
Вона блимнула очима.
— Коло… загати, кажете?
Навколо потроху збирався натовп. Дунк відчував на собі недружні очі.
— На річці, — мовив він, — на Клітчастій. Ваша вельможність збудували на ній греблю…
— Та ні, я напевне цього не робила, — відповіла та. — Про що ви, пане лицарю? Я всенький ранок молилася у септі.
Дунк почув гигикання пана Лукаса.
— Я не мав на увазі, що ваша вельможність гатили її самі, тільки… без тієї води загинуть усі наші ниви… бо ж селяни мають на полях квасолю, ячмінь, дині…
— Справді? Я дуже полюбляю дині. — Маленький ротик скривився у задоволену посмішку. — І які ж там у вас є дині?
Дунк збентежено роззирнувся колом облич і відчув, як пашіє його власне. «Щось тут не те. Довговерх робить із мене дурня.»
— Мосьпані, а чи не продовжити нам розмову деінде… де менше людей.
— Ставлю срібняка, що бовдур-велетень хоче її звабити! — пожартував хтось, і усі навколо вибухнули реготом. Пані сахнулася геть, налякана, і закрила обличчя руками. До неї швидко підскочила одна із септ, пригорнула за плечі, втішаючи та захищаючи.