Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Служивий мечник

Поки старий лицар вигулькнув з башти та збіг донизу сходами, у дворі серед курей лишилися тільки Дунк, Яйк та Беніс.

— Поверніться! — заволав пан Явтух до свого прудконогого війська. — Я не дозволяю тікати! Я забороняю вам тікати!

— Та годі вже, мосьпане, — сплюнув Беніс. — Їх не повернути.

Пан Явтух навис над Дунком, тремтячи вусами від люті.

— Яке ваше право відсилати моїх вояків?! Ніякого! Я заборонив їм тікати, суворо заборонив! Я заборонив вам розпускати їх!

— А ми вас не чули, мосьпане. — Яйк зняв бриля і відмахувався ним від диму. — У дворі так курки квохтали, що ми за ними геть нічого не чули.

Старий важко опустився на найнижчу сходинку Стояка.

— Що та жінка пообіцяла вам за зраду? — бляклим голосом спитав він. — Скільки золота ви отримали за те, щоб видати мене, відіслати моїх хлоп’ят і лишити тут самого?

— Ви не самі, мосьпане. — Дунк вклав меча у піхви. — Я спав під вашим дахом, їв яйця з вашої кухні ще цього ранку. Я винен вам службу. Я не втечу звідси, підібгавши хвоста. Мій меч лишається з вами.

Дунк торкнувся руків’я при боці.

— Один меч. — Старий лицар повільно звівся на ноги. — На що можна сподіватися з одним мечем  проти тієї жінки?

— Для початку відігнати її від вашої землі. — У голосі Дунка бриніла тверда рішучість. От якби він справді мав її стільки, як показував.

Вуса старого лицаря тремтіли з кожним подихом.

— Так, — мовив він нарешті. — Краще сміливо виїхати в поле, аніж ховатися за кам’яними мурами. Краще померти левом, аніж зайцем. Тисячу років ми були воєводами північного прикордоння. Я маю узброїтися.

І лицар рушив угору сходами.

Яйк дивився на Дунка.

— Досі не знав, що ви маєте хвоста, пане, — мовив малий.

— Хочеш ляща у вухо?

— Ні, пане. Не хочу. А ви хочете ваш обладунок?

— Хочу, — відповів Дунк. — А окрім нього, ще одну річ.

XVI

Спершу вони хотіли взяти пана Беніса з собою, та врешті-решт пан Явтух наказав йому лишитися й засісти у вежі. Один його меч не рятував справи при тому числі ворогів, яке наближалося до їхньої землі, а Вдовиця могла спалахнути гнівом, побачивши бурого лицаря.

Та він, правду кажучи, не дуже й впирався. Дунк допоміг йому вибити залізні кілки, що тримали сходи на місці. Беніс видерся ними нагору, відв’язав стару сіру мотузку і навалився усією силою. Зі скреготом та стогоном дерев’яні сходи піднялися вгору, лишивши десять ступнів порожнечі між верхньою кам’яною сходинкою та єдиним входом до вежі. Всередині залишилися також Сем Горбик з дружиною. Курки мали самі про себе дбати. Сидячи верхи на сірому мерині, пан Явтух підняв голову і крикнув:

— Якщо ми не повернемося до заходу сонця…

— …то я тікатиму до Вирію, мосьпане, аби розказати князеві Тирелу, як та жінка спалила ваш ліс і замордувала вашу особу.

Дунк рушив слідом за Яйком та Маестром униз пагорбом. Старий їхав слідом, тихенько брязкаючи обладунком. Нарешті здіймався хоч якийсь вітерець; Дунк чув, як плескають поли киреї старого лицаря.

Там, де стояв Гаків Гай, лишилося задимлене попелище. Поки вони доїхали до лісу, вогонь майже вигорів, але подекуди серед моря попелу та вугілля ще палали острівці бурхливого полум’я. Стовбури згорілих дерев здіймалися у небо, мов чорні списи. Багато дерев впало поперек західного шляху; їхнє гілля зчорніло та зламалося, а всередині порожніх стовбурів досі жевріли червоні вогники. На лісовій підстилці також лишилися жевріючі плями й місця, де у повітрі гарячим сірим туманом висів дим. З паном Явтухом стався такий напад кашлю, що Дунк злякався, чи не доведеться їхати назад. Але зрештою лицар опанував себе.

Вони проминули тушу оленя, а пізніше — борсука чи когось подібного. Не вижило ніщо, крім мух. Мушва, здавалося, переживе усе на світі.

— Мабуть, отак виглядало Полум’яне Поле, — мовив пан Явтух. — Це там двісті років тому почалися усі наші негаразди. На тому полі загинув останній зелений король, а з ним увесь цвіт Обширу. Батько розповідали, що від пекучого вогню мечі плавилися у руках воїнів. Потім клинки переможених зібрали та викували з них Залізний Трон. Вирій перейшов від королів до їхніх підстоліїв, а Осгреї принизилися та занепали. Колишні воєводи північного прикордоння перетворилися на простих земельних лицарів, підвладних князям Рябинам.

Дунк не мав що відповісти, тому якийсь час їхав мовчки. Потім пан Явтух кахикнув та сказав:

— Пане Дункане, чи ви пам’ятаєте ту мою оповідку?

— Може, й пам’ятаю, — відповів Дунк. — Яку саме?

— Про Малого Лева.

Попередня
-= 35 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!