Слава ЗСУ!

 Собачі стежки

– Це трапилося місяць назад – почав юнак – коли виявив у себе на тілі дивну плямку, схожу на родимку. Дивно, вона не була нерухомою і за мить її вібрації захопили мою увагу. Ці рухи викарбовували певні лінії й обриси, доки я не впізнав собаку. Ні, не родимка мала форму собаки, а собака, саме собака, тепер була на моєму тілі. Не гавкала, сиділа, спокійно перебираючи легенями повітря моєї кімнати. Я палко роздивлявся свого нового гостя і помітив, як концентрація уваги почала збільшувати розміри собаки. Відчуття об’єму і ваги тварини вдарило по скронях, що оговтало мене. Зусиллями волі я вмент відокремив свої очі від тіла собаки. Думки відбігли, а вона поменшала, не зникала, та все ж таки зайняла первинних своїх форм. Навздогін своїм свідомості й тілу вибіг на вулицю – треба було щось з цим робити.

Хлопця звали Дем’яном, я помітив його недільною службою в церкві. Тоді зустрів його світлі, з матового скла, ніби сонце випалило колір, а вітер нагнав попелу, сірі очі. Тривожна їх глибина, либонь, вибрала майже весь сірий пігмент, достоту так осінь висмоктує всю палкість, кольори й танці літа, перетворюючи їх на смуток і легкість пожовклого листя. Ось цей погляд – гостре лезо скла і тривоги – досяг мене, розрізавши дим від кадила, нанизав звук хору й просив чогось. Його лист – з вектором до мене і Бога. Знав я такі прохання і був змушений відповісти на його поклик зустріччю наодинці.

– Всі проблеми почались з міліції, яка натрапила на мене, щойно я вийшов із будинку, ніби навмисно пантрували за мною – рухалася ямка його підборіддя під дугами-синусоїдами тонких губ, через які вилітала розповідь – Фігури, обтягнуті синьою формою, почали вимагати документи на цього маленького пса. Я ж їм почав жалкуватися, що собака взагалі не моя, що хочу позбутися її. «На Вашому тілі, значить Ваша. Документи!». Уявляєте, отче!? – підняв брову, розгорнув праву долоню догори, де я помітив шрам; голос 20-річного видав нотки неподобства – Цирк! Дістали папери, ручку й почали складати протокол. І тоді я помітив у офіцера і у його напарника, прапорщика, схожих на мою собак. Але вони були більших розмірів, отче, значно більших за мою. Ці собаки стрибали з тіла на тіло синьоформеників, міняючись місцями, гралися і гризлися, та на мою псину не звертали уваги, може через її маленький розмір. Такого стану речей я не витримав й підвищеним, сталевим тоном відвантажив їм: «А на собацюр, що скачуть по ваших тілах, у вас є документи?». Сині форми не розгубились і розплавили всю сталь мого голосу: «Немає на нас ніяких собак, а за приниження і наклеп зараз ще й до відділку заберемо!»; залишили мене з копією протоколу та штрафом. Як же мені закортіло оскаржити дії синіх форм до Високого суду! Наступного дня вирушив саме туди.

Світлоокий ковтнув повітря для нового речення, повітря потрапило до легень і зору, де наситилося глибиною й передало абсолютно нової форми словам. Оповідка тепер виходила через його очі, в яких все пережите мало свої ескіз і простір. Я заглядав туди як в американський комікс, де хмарки з діалогами замінили мовою жестів і рухом насичених картинок, тому Дем’янові слова «Дорогою до будівлі Високого суду…» одразу потрапляли до моїх зорових центрів. Розповідь тепер не досягала моїх вух, але ця історія продовжувала крокувати самими лише декораціями.

Дорогою до будівлі Високого суду Дем’ян бачив все нових і нових собак на тілах людей. Вони бігали від людини до людини, на деякий час залишаючи сліди лап на асфальті, так можна було чітко побачити їхню траєкторію руху, але ця траєкторія була видима тільки Дем’яну. Окремі перехожі несли на собі по декілька псин одразу і не було такого пішохода, котрий не мав жодної собаки. Вони збивалися в невеличкі зграї й юрбою застрибали на людину, розмножувалися до 10 штук, потім поодинці досягали тіл інших людей, що нагадувало розпилення вірусу. Рух лап і хвостів, запах псини, цокіт кігтів по асфальту в’їдалися у вулицю – все було помережено собачими слідами.