Слава ЗСУ!

Стежки перетиналися, зав’язувалися у вузли, створювали лабіринти, в які потрапляли люди, коли гналися за своєю втраченою псиною. Так траплялося, коли людина відчувала втрату і кортіло віднайти свою собаку. Пошук цей керувався незбагненою містичною силою, свідомість тут була позбавлена влади.

Дем’ян спостерігав, що якась собака переходить від одного чоловіка до іншого, і цей, наче бачить сліди її лап, іде за нею. Та коли наздоганяє, вона вже сидить на тілі іншого чоловіка в автобусі, хоче сказати слова «на Вас сидить моя собака», які голос інтерпретує як «пане, передайте будь ласка на один квиток». Старий хазяїн сідає біля нового, бо містично з’явилося вільне місце саме коло нього, у них вже зав’язався діалог, який невдовзі переросте у дружбу – вони ще не раз обміняються своїми собаками. Юнак теж їде в цьому автобусі, але не достатньо довго, щоб до нього хтось встигнув підсісти.

Під свист гальм інерція схиляє тіло на хвилю вперед, ноги вже перебирають сходи – так Дем’ян позбувся корпусу автобуса. На мить в спину юнакові дихають клуби дорожньої куряви й погляди пасажирів. Машина швидко рушає, залишаючи хлопця наодинці з його мандрівкою до Феміди. Навкруги виростають порожні архітектурні форми, перед ногами проноситься перекотиполе і тропа сама знаходить юнакову стопу. Він йде слідами лап, собачі стежки накладаються одна на одну і ведуть до, інтуїтивно здогадується юнак, Високого суду.

Це було підвальне приміщення, де рухатися можна лише навприсідки чи на колінах, бо стеля була дуже низька. Але іноді вона підіймалась, щоб проходили високі судді, отож вони були єдиними ходунами у весь зріст . Зі скаргою в руках Дем’ян зайшов до кабінету високого судді, де висота стелі також вимагала стояти на колінах.

Їх було троє: світлоокий юнак, який тримав скаргу; секретар, стоячий на голові з юрбою величезних собак на тілі, що гризлися зі своїм хазяїном; високий суддя, стоячий на задніх лапах у весь зріст, який складався з масивного псиного тіла, габаритної собачої морди з частоколом зубів, чорної шерсті, за клапоть якої трималася ледь помітна маленька людинка.

Першим зробив хід секретар – відкрив рота, з якого вилетів собачий лемент. На що Дем’ян підніс скаргу спочатку до цієї людини, потім підповз на колінах до чорної псини, високого судді, й підняв папір до рівня письмового столу. Велет схилився, з його пащі капнула слина, яка вмить, як кислота, роз’їла скаргу й травмувала руку юнакові. Сатаніючи гавкнув секретар, а високий суддя, не вдаючись до використання молотка, вдарив важкою лапою по столу – справу розглянуто!

Тримаючись за праву долоню в місці опіку, під важкий скрегіт дверей кабінету, навколішках Дем’ян попрямував до виходу з підвалу. Біль і сум’яття разом з Дем’яном виповзли до вулиці. Простір за межами Високо суду дозволив піднятись з колін. Сірі, спустошені, але глибокі, очі шукали місце, вільне від собачого духу.

– Щоб знайти притулок, отче, я тижнями блукав містом – знову текли його слова, ми йшли в саду коло церкви, я дивився на Храм – Це було єдиним місцем без них, всередині їх не було, жодної! Так я знайшов Храм, тут я врятувався.

Слова його, тобто мої, зупинились – вже не було потреби їх проговорювати вголос, бо вся вервечка роздумів з тлумом картинок пірнули до мене всередину.

Так, це Я знайшов Храм і врятувався, коли молоде тіло ще належало мені. Тоді з жахом мої зіниці зустріли силу собак, які кружляли біля церкви. Я набрав в себе разом з повітрям сили, стис кулаки й побіг в напрямку дверей, сподіваючись розбити щільне собаче кільце й потрапити до Храму.