Слава ЗСУ!

Густий гавкіт залишився за спиною. Вдалося прорватися. Я опинився всередині.

Коли розкрив нажахані очі, спіймав погляд образу – Богородиця. Небесний зір підхопив, підніс до вівтаря, зняв з лоба піт, а з серця каламуть і млосність. Я заспокоївся, та у повній своїй тверезості засумнівався, навкруги не було жодної істоти, щезла навіть моя маленька собачка, що вешталася по тілу. Від вівтаря, дотиком небесного погляду, моя свідомість полетіла до купола, потім спустився донизу, аби остаточно впевнитися – нікого. Здавалося, що погляд Міріам спустошив Храм для мого приходу.

Богородиця усміхнулась, аж серце спалахнуло, сказала, що мені не можна зараз здаватися. Маленька собачка на моєму тілі – говорить своїм очима, що випромінюють небеса і сонце – значно сильніша від того кільця-зграї, що я розбив, біжучи до церкви. У мене вона буде одна єдина, з якою маю боротися все життя. Тільки моя воля і віра зможуть тримати її на такій відстані, аби залишитися людиною – течуть гірською річкою слова-вода Міріам.

Ноги відчули землю і власні кроки, зір Богородиці виводить мене із Храму. На дворі спокійно, собак нема, вітер не турбує, сонечко лагідно торкається обличчя. Дотики Міріам слабшають, поки зовсім не залишають мене, сховавшись за брамою церкви.

Тоді, в садку коло Храму, вперше заговорив зі своєю собакою і створив певну відстань для боротьби і дружби.

20 років потому У., так я назвав свою тінь-пса, зростом дістає мені уже до пояса. Кожен наступний бій з ним стає для мене дедалі важче, сили, що дала Богородиця, залишилося дещиця. Високий сан і посада першого радника патріарха з фінансових питань змушують мою душу все частіше гризтися з У.

Він ніби харчується від мого положення в суспільстві. З роками його паща стає ширшою, все більші шматки відгризає від тих доторків, які залишила на мені Міріам.

Ось так існую між бійкою з собакою і простим людським буттям – в цьому просторі намагаюся зловити погляд Міріам. Коли затихає все навкруги, разом із дзвоном непосильно тяжкого золотого хреста на грудях, з собачим ревом, з шелестом банкнот, з кроками стрілки швейцарського годинника – починаю насолоджуватися людським, воно маленьке, але існує, воно підсвічене німбом Її образа. Я йду на це світло, незграбно, як щойно народжене кошеня до молока матері. Там – не просто молоко, а стигле світло життя, розбавлене медом і нектаром манго. Промені потрапляють до губ, а далі в самісіньке єство. На хвилю стаю впевненим, що врятований, та мене будить У., аби провести новий бій.

Пес чіпляється сніжно білими іклами в руку, я відбиваюся хрестом що є сили. Невдовзі втомлююсь остаточно – У. повністю ламає мене, його паща біля горлянки, відчуваю слину, що розтікається по моєму кадикові. Останнє слово для мене, я зрозумів натяк – у мене немає вибору. Наступного дня мушу погодитися на пропозицію, яка мені, моєму людському єству, огидна.

Назавтра У. заспокоюється через мої роздуми, він їх читає та смокче як телячу кістку. В моїй голові пропливають час зустрічі, її місце та призначення. Маю отримати нового «мерседеса» і, за домовленістю з У., не маю права відмовлятись. «Дар Божий». Ні, не хабар, а дар! Казали, що мої заслуги перед церквою мають бути нагородженні справедливо, саме так і вимірюється справедливість, сумами з шістьма нулями, яка конвертується в предмети. На цей дар божий я відповідав «дари данайців!», звичайно робив то подумки, проти течії ніколи не йшов і приймав ці предмети.