Слава ЗСУ!

— Але яким чином?

— Нерви в нього були настільки напружені, що поява будь-якого собаки могла виявитися фатальною для його хворого серця. Мені здається, того вечора сер Чарльз справді побачив у тисовій алеї щось подібне. Я весь час боявся якого-небудь нещастя, бо дуже любив старого і знав, що серце в нього немічне.

— Звідки ви це знали?

— Так мені сказав мій друг Мортімер.

— Отже, на вашу думку, якийсь собака кинувся на сера Чарльза і внаслідок цього він помер від страху?

— Ви маєте краще пояснення?

— Я ще не дійшов певного висновку.

— А містер Шерлок Холмс?

Від цих слів мені на мить перейняло подих, але, глянувши на спокійне обличчя і прямий погляд співрозмовника, я зрозумів, що він зовсім не мав наміру здивувати мене.

— Докторе Вотсоне, зайвим було б удавати, ніби ми вас не знаємо,— сказав він. — Публікації про вашого детектива досягли й наших місць, і ви, прославляючи його, самі не могли не зробитися відомим. Назвавши ваше ім'я, Мортімер не зміг заперечити, що ви — саме той доктор Вотсон. А оскільки ви тут, з цього випливає, що сам містер Шерлок Холмс цікавиться цією справою, і мені, природно, хотілось би знати, якої він думки про все це.

— Боюсь, не можу відповісти на таке запитання.

— Тоді дозвольте спитати, чи не збирається він зробити нам честь і особисто прибути сюди?

— Зараз він не має можливості покинути Лондон. У нього інші справи, які вимагають уваги.

— Який жаль! Він міг би пролити світло на те, що є таким темним для нас. Але ж ви також провадите розслідування, і якщо я хоч якоюсь мірою можу стати вам у пригоді, то прошу вас — я до ваших послуг. Якби ви хоч трохи натякнули про природу ваших підозрінь чи про те, як ви збираєтеся розслідувати цей випадок, я, можливо, міг би навіть зараз допомогти вам або дати пораду.

— Запевняю вас, я тут просто в гостях у мого друга сера Генрі і ніяка допомога мені не потрібна.

— Чудово! — вигукнув Степлтон. — Ви чините абсолютно правильно, поводячись розважливо й обережно. І дорікнули мені цілком справедливо, бо, відчуваю, моє втручання важко виправдати, а тому обіцяю вам надалі не згадувати про цю справу.

Ми підійшли до того місця, де від дороги починалася вузька, поросла травою стежка і, в'юнячись, зникала в пустищі. Праворуч височів крутобокий, з розкиданими по схилу валунами пагорб, на якому за давніх часів була каменярня і видобувався граніт. Той бік пагорба, що був перед нашими очима, являв собою темну скелю, в нішах якої росла папороть і ожина. Десь іздалеку з-за невисокого пасма плив сірий дим.

— Звідси цією стежкою недалеко й до Мерріпіт-хаус,—мовив Степлтон. — Може, ви знайдете якусь годину, щоб я мав приємність познайомити вас із своєю сестрою?

В першу мить я подумав, що мені слід бути біля сера Генрі. А далі згадав про купу паперів, що ними було захаращено його робочий стіл. Допомогти розібратися з ними я, безперечно, не можу. Та й Холмс настійно радив мені вивчати сусідів на пустищі. Отож я прийняв запрошення Степлтона, і ми разом повернули на стежку.

— Дивовижне це місце — пустище,— мовив він, обводячи поглядом нерівну лінію невисоких безлісих пагорбів, схожих на довгі зелені хвилі, зубчасті гранітні вершини яких застигли фантастичною піною. — Пустище ніколи не набридає. І не можна не думати, скільки ще в ньому приховується таємниць. Адже воно таке величезне, таке пустельне й таке загадкове!

— Отже, ви добре його знаєте?

— Я в цих місцях тільки два роки. Старожили назвали б мене новачком. Ми переїхали сюди невдовзі після того, як тут оселився сер Чарльз. Але мої уподобання мали той наслідок, що я дослідив тут геть усе, і, смію думати, тепер ніхто не знає пустища краще за мене.

— А хіба це так важко?

— Дуже важко. Ну, наприклад, ось ця рівнина з чудернацькими горбами, що тягнеться на північ. Чи ви бачите в ній що-небудь незвичайне?

— Вона — неповторне місце, де можна скакати чвалом.

— Тільки так ви й повинні були подумати, а тим часом ця помилка вже кільком коштувала життя. Бачите, скільки там яскраво-зелених плям?

— Бачу, в тих місцях грунт, мабуть, родючіший.

Степлтон розсміявся.

— Це величезна Грімпенська трясовина,— сказав він. — Там один необережний крок для людини чи тварини означає смерть. Тільки вчора я бачив, як туди забрів чийсь поні.

Назад він не повернувся. Його голова ще довго пнулася вгору, але кінець кінцем трясовина її засмоктала. Там навіть у суху погоду небезпечно ходити, а після осінніх дощів, як тепер, то страшне місце. А проте я можу пробратися аж у серце цієї трясовини й повернутися назад живим. Боже мій, ще один нещасний поні!