Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Собака Баскервілів

У зеленій осоці борсалося й підкидалося щось коричневе. Потім угору судорожно скинулась довга шия, і над пустищем розлігся жахливий крик. Я аж похолов, але в мого супутника нерви виявилися міцнішими, ніж у мене.

— Усе, кінець! — сказав він. — Засмоктало. Двоє за два дні, а скільки, мабуть, їх загинуло ще, бо вони як унадяться туди в суху погоду, то ходять і в дощову, поки не вскочать у пастку. Еге ж, погане це місце — Грімпенська трясовина.

— І ви кажете, що можете пройти туди?

— Так, там є одна-дві стежки, якими дуже вправна людина може скористатися.

— Але навіщо вам ходити в таке жахливе місце?

— А бачите ген оті пагорби? То справжні острівці посеред непрохідної трясовини, що протягом багатьох літ утворилася навколо них. Ось де рідкісні рослини й метелики, якщо вистачить кмітливості добратися туди.

— Що ж, коли-небудь спробую щастя.

Степлтон здивовано втупився в мене.

— Заради Бога, викиньте цю думку з голови! — заперечив він. — Я не хочу бути винним у вашій загибелі. Запевняю вас, ви не матимете ні найменшого шансу повернутися назад живим. Я сам можу ходити туди тільки тому, що пам'ятаю безліч ледь помітних прикмет.

— Ого! — вигукнув я. — Що це?

Тихе, протяжливе й неймовірно тоскне виття розляглося над пустищем. Воно ніби повисло в повітрі, проте визначити, звідки воно линуло, було неможливо. З глухого гарчання воно перетворилося на хрипке ревіння, а тоді знову перейшло в сумний, щемливий стогін. Степлтон якось допитливо глянув на мене.

— Дивне місце пустище! — мовив він.

— Але що це таке?

— Селяни кажуть, що це виє собака Баскервілів, коли шукає здобич. Я вже чув його двічі чи тричі, але ніколи він не вив так голосно.

З холодком страху в серці я окинув поглядом широку рівнину, що підіймалася до обрію й була всіяна зеленими плямами осоки. Ні найменшого руху на всьому величезному просторі, тільки два круки різко каркали позад нас, сидячи на скелястій вершині пагорба.

— Ви ж освічена людина. Хіба ви вірите в подібні дурниці! — сказав я. — Що, на вашу думку, може бути причиною цього дивного виття?

— Болота іноді видають химерні звуки. Чи то твань осідає, чи то вода прибуває, чи то відбувається ще щось.

— Ні, ні, це був голос живої істоти.

— Може, й так. Вам ніколи не доводилося чути, як кричить болотний бугай?

— Ні, не доводилось.

— Це дуже рідкісний птах, в Англії він тепер практично вимер, але в цьому пустищі все можливо. Так, я нітрохи не здивувався б, якби дізнався, що зараз ми чули крик останнього бугая.

— Ніколи в житті не чув таких надприродних, незрозумілих звуків.

— Що й казати, страшна місцина. Подивіться-но ось на той схил. Як ви гадаєте, що то таке?

Стрімкий схил пагорба було вкрито круглими сірими кам'яними кільцями, я нарахував їх не менше двадцяти.

— Справді, що то таке? Загородки для овець?

— Ні, то оселі наших шановних предків. Доісторична людина густо населяла це пустище, а оскільки після неї ніхто тут не жив, то все залишилося таким, яким вона його покинула. Ото її хороми без покрівель. Ви можете побачити навіть вогнище й ложе, якщо вам буде цікаво піти туди й подивитися на ті оселі.

— Та ж це справжнє місто. А коли в ньому жили?

— Неолітична людина — точний вік невідомий.

— А що робила ця людина?

— Пасла худобу на цих схилах, а коли бронзовий меч почав витісняти кам'яну сокиру, навчилася видобувати олово. Подивіться-но на отой величезний рів на пагорбі навпроти нас. То сліди її діяльності. Авжеж, докторе Вотсоне, ви знайдете на цьому пустищі чимало дивовижних речей. О, пробачте, це, мабуть, Cyclopides!

Повз нас пролетіла чи то якась комаха, чи то нічний метелик, і Степлтон, миттю рвонувши з місця, щодуху кинувся за ним. Метелик, що мене дуже стривожило, летів просто до трясовини, але мій новий знайомий, стрибаючи з купини на купину, гнався слідом і розмахував своїм зеленим сачком. Сірий одяг і рвучкий зигзагуватий біг робили його самого чимось схожим на величезного метелика. Я стояв на місці й спостерігав за ним із змішаним почуттям захвату від його спритності і страху, щоб він не оступився на зрадливій трясовині, коли раптом почув звук кроків і, обернувшись, побачив на стежці недалеко від себе якусь жінку. Вона з'явилася з того боку, де підіймався султан диму, вказуючи на місцезнаходження Мерріпіт-хаус,— западина на пустищі до часу ховала її, поки вона не підійшла зовсім близько.

Я не мав сумніву, що це й є та сама міс Степлтон, про яку мені вже довелося почути,— адже навряд чи на пустищі могло бути багато інших леді,— і про яку, я це пам'ятав, хтось казав, що вона красуня. Жінка, яка наближалася до мене, вражала вродою, і врода її була з тих, що зустрічаються надзвичайно рідко. Більшого контрасту між братом і сестрою просто не могло існувати, бо Степлтон був якийсь безбарвний, мав світле волосся й сірі очі, вона ж була темніша за всіх тих брюнеток, яких мені траплялося бачити в Англії, а ще струнка, елегантна й висока на зріст. Гордовиті, тонкі риси обличчя були такі правильні, що воно могло б здатися холодним, якби не чутливий рот і гострий погляд прекрасних темних очей. Бачити на безлюдній стежині в пустищі жінку з ідеальною фігурою і у вишуканій сукні було справді дивно. Коли я обернувся, її очі дивилися на брата, потім вона прискорила ходу, прямуючи до мене. Я підняв капелюха й хотів уже був пояснити, хто я такий і чому тут, але її слова спрямували всі мої думки в зовсім інший бік.

Попередня
-= 27 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!