Слава ЗСУ!

— Повертайтеся! — сказала вона. — Негайно повертайтеся в Лондон!

Нічого не розуміючи, я по-дурному втупився в неї. Блиснувши на мене очима, вона нетерпляче тупнула ногою.

— А чого я маю повертатися? — спитав я.

— Цього я не можу вам пояснити. — Вона говорила тихо, швидко, якось дивно шепелявлячи. — Ради Бога, послухайтесь моєї поради. Повертайтеся назад, і хай більше ніколи ваша нога не ступить сюди.

— Але ж я тільки що приїхав.

— Господи! — вигукнула вона. — Невже ви не розумієте, що вам бажають добра? Повертайтеся в Лондон! Сьогодні ж увечері! За всяку ціну тікайте з цих місць! Ц-с-с! Мій брат іде! Ні слова про те, що я вам сказала. Будь ласка, чи не могли б ви дістати мені оту орхідею, отам у хвосняку. Тут у нас на пустищі багато орхідей, хоч ви, звичайно, запізнилися, щоб побачити всю красу цих місць.

Степлтон облишив ганятися за метеликом і підійшов до нас, розпашілий і задиханий.

— Привіт, Беріл! — сказав він, і мені здалося, що його привітання не зовсім сердечне.

— Ти дуже розгарячився, Джеку.

— Так, ганявся за Cyclopides'oм. Це рідкісний метелик, а пізно восени на нього взагалі важко натрапити. Шкода, що я його не впіймав! — Він говорив байдужим, безтурботним тоном, але його маленькі сірі очиці весь час перебігали з сестри на мене й назад.

— Ви вже, бачу, встигли познайомитися.

— Так, я казала серу Генрі, що він трохи запізнився, щоб побачити справжню красу цього пустища.

— Що? Як ти гадаєш, хто перед тобою?

— Я впевнена, що це сер Генрі Баскервіль.

— Ні, ні,— заперечив я. — Я не дворянин і титул «сер» не для мене, але я друг Генрі Баскервіля. І звуть мене доктор Вотсон.

Краска досади розлилася по її виразному обличчю.

— Що ж, ми говорили, маючи на увазі різні речі,— сказала вона.

— Ну, в тебе було не надто багато часу для розмови,— зауважив Степлтон, так само допитливо дивлячись на сестру.

— Я розмовляла з доктором Вотсоном як з хазяїном замку, а він лише його гість,— вела вона далі. — А через це йому байдуже, рано зараз чи пізно цвісти орхідеям. Але ж ви не відмовитеся завітати до Мерріпіт-хаус, чи не так?

Після короткої прогулянки ми опинилися біля похмурого будинку, що, очевидно, в кращі часи правив якомусь скотареві за оселю, а потім був перероблений на сучасне житло. Його оточував садок, але дерева в ньому, як і скрізь на пустищі, були чахлі й низькорослі, і вся місцина справляла сумне й жалюгідне враження. Дивний на вигляд худий і зморшкуватий старий слуга в поруділому сюртуці, який відчинив нам двері, цілком пасував до цього будинку. Проте кімнати були великі й гарно вмебльовані, в чому, на мою думку, позначився смак господині. Дивлячись у вікно на безмежне, всіяне гранітними валунами пустище, яке одноманітно тяглося аж до найдальшого обрію, я не міг не дивуватися і не питати себе, що ж змусило цього високоосвіченого чоловіка і його красуню сестру жити в такій глушині.

— Дивне ми вибрали місце, еге ж? — сказав Степлтон, ніби відповідаючи на моє запитання. — А проте почуваємо себе щасливими, правда ж, Беріл?

— Цілком щасливими,— відповіла Беріл, але її слова прозвучали якось непереконливо.

— Я працював у школі на Півночі,— сказав Степлтон. — І хоч для людини з моїм темпераментом така робота виявилася нудною й нецікавою та в ній для мене багато важила можливість спілкуватися з молоддю, передавати їй щось від самого себе, від своїх ідеалів, допомагати формуватися молодим умам. Але доля повернулася до нас щербатим боком. У школі спалахнула якась епідемія, і троє хлопців померло. Ми так ніколи й не оговталися від цього удару, а чимала частина мого капіталу безповоротно пропала. І все ж, якби не втрата прекрасної дружби з хлопчиками, я тільки порадів би з свого нещастя, бо, маючи непереборну пристрасть до ботаніки й зоології, знайшов тут безмежне поле для роботи, а моя сестра любить природу не менше від мене. Ви самі, докторе Вотсоне, накликали на свою голову цю сповідь виразом свого обличчя, коли оглядали пустище у вікно.

— Так, мені справді спало на думку, що тут, мабуть, буває трохи нудно — не стільки вам, скільки вашій сестрі.

— Ні, ні, я ніколи не нудьгую,— швидко відповіла Беріл.

— У нас багато книжок, ми не цураємося науки, маємо цікавих сусідів. Доктор Мортімер — дуже освічена людина в своїй галузі. Бідолашний сер Чарльз теж був чудовим співрозмовником. Ми часто з ним зустрічалися, і тепер нам його страшенно не вистачає. Як на вашу думку, чи не буду я занадто набридливий, якщо сьогодні по обіді завітаю до сера Генрі й познайомлюся з ним?

— Я впевнений, що він буде надзвичайно радий.