Слава ЗСУ!

Р о з д і л 10

УРИВКИ ІЗ ЩОДЕННИКА ДОКТОРА ВОТСОНА

Досі я міг цитувати звіти, які надсилав Шерлоку Холмсу в перші дні свого перебування в замку Баскервілів. Тепер же я дійшов у своїй розповіді до тієї межі, де змушений облишити цей метод і знову покластися на пам'ять, допомагаючи їй щоденником, який вів увесь час. Кілька уривків з нього дозволять мені підійти до подій, які до останньої дрібниці закарбувалися в моїй голові. Отож я розповідатиму далі, розпочавши з ранку, що настав після нашої невдалої погоні за каторжником, та інших дивних подій на пустищі.

16 жовтня. Нудний туманний день, сіється дрібний дощ. Над баскервільським замком низько пливе громаддя важких хмар, час від часу вони трохи піднімаються, і тоді стає видно похмуре й горбкувате пустище, пагорби з тонкими сріблястими жилами на схилах, валуни віддалік, які починають блищати, коли на їхні мокрі боки падає світло. Сумно і надворі, і в будинку. Баронет усе ще перебуває в похмурому гуморі після нічних переживань. У мене теж якийсь тягар на серці, я постійно відчуваю, що мені загрожує небезпека, ще жахливіша від того, що я не можу визначити, звідки вона на мене насувається.

А хіба я не маю підстав почувати себе саме так? Візьміть до уваги довгий ланцюг подій, які геть усі вказують на існування якихось зловісних сил, що діють навколо нас. У цьому ланцюзі і смерть останнього хазяїна баскервільського замку, яка сталася точно за обставин, зазначених у сімейних переказах, і непоодинокі розповіді селян про появу в пустищі якоїсь дивної істоти. Двічі я сам на власні вуха чув звуки, схожі на далекий собачий гавкіт. Неймовірно, неможливо, щоб вони перебували поза межами дії звичайних законів природи. Примарний собака, який залишає цілком матеріальні сліди і сповнює повітря виттям,— ні, про таке не можна й помислити. Степлтон, а також Мортімер вірять, можливо, у цей забобон, але якщо я маю хоч одну добру якість,— то це здоровий глузд, і ніщо не переконає мене перейти в їхню віру. Зробити так означало б опуститися до рівня селян, яким мало звичайного лютого собаки, їм ще обов'язково треба, щоб у того собаки з пащі й очей бурхало пекельне полум'я. Холмс не захотів би навіть слухати про подібні химери, а я тут є його довіреною особою. Проте факти залишаються фактами: я сам двічі на власні вуха чув у пустищі це виття. І якщо там справді ганяє величезний собака, то все стає зрозумілим. Але де такий собака ховається, де знаходить собі їжу, звідки він прибіг, як це виходить, що ніхто не бачить його вдень? Доводиться визнати, що пояснити все це природними причинами майже так само важко, як і якимись іншими. І потім, якщо навіть не брати собаку до уваги, залишаються чиїсь підступи в Лондоні, чоловік у кебі, а також лист, в якому сера Генрі застерігали відносно пустища. У всякому разі, тут немає нічого неприродного, хоч докласти до цього рук міг як друг, намагаючись захистити баронета, так і ворог. Де він тепер, цей друг чи ворог? Зостався в Лондоні чи приїхав сюди слідом за нами? Невже... Невже той незнайомий на гранітній вершині пагорба — це він?

Щоправда, я бачив його тільки мигцем, проте в дечому можу заприсягтися. Він не належить до тих, кого я тут зустрічав, а я вже знаю всіх наших сусідів. На зріст він вищий за Степлтона і набагато худіший від Френкленда. То міг би бути Беррімор, але ми залишили його в баскервільському замку, і він, я впевнений, не подався слідом за нами. Отже, так само як це було в Лондоні, тут нас і далі вистежує якийсь незнайомець. Здихатися його нам не пощастило. Якби мені вдалося знайти цього чоловіка, тоді всі ускладнення для нас нарешті закінчились би. А тому всі свої зусилля я повинен спрямувати на це.

Першим моїм бажанням було розповісти про свій план серові Генрі. Та добре поміркувавши, я дійшов набагато розумнішої думки — грати у свою власну гру і менше молоти язиком. Сер Генрі мовчить, до всього неуважний. Оте виття в пустищі неабияк вплинуло на його нерви. Я нічого йому не казатиму, щоб не посилювати його неспокій, але вживу своїх власних заходів для досягнення поставленої мети.

Сьогодні вранці після сніданку у нас розігралася невеличка сценка. Беррімор попросив у сера Генрі дозволу поговорити з ним, і вони ненадовго усамітнились у хазяйському кабінеті. Сидячи в більярдній, я кілька разів чув, як вони підвищували голоси, і чудово уявляв, про що йде мова. За якийсь час баронет відчинив двері й покликав мене.

— Беррімор на нас ображений,— сказав сер Генрі. — Він вважає, що ми повелися нечесно, побігши полювати на його шуряка, чию таємницю він нам відкрив з власної волі.

Дворецький стояв перед нами дуже блідий, але тримав себе в руках.