Слава ЗСУ!

— Дочка Френкленда.

— Що! Дочка цього старого дивака?

— Саме так. Вона вийшла заміж за художника на прізвище Лайонз, який приїжджав сюди на етюди. Він виявився негідником і покинув її. Але провину за це, з того, що я чув, не можна покласти цілком на когось одного з них. Батько відмовився від неї, бо вона вийшла заміж без його згоди, а, можливо, також і з деяких інших причин. Таким чином, обидва гріховоди — і старий, і молодий — дали молодій жінці ковтнути лиха.

— А з чого вона живе?

— Старий Френкленд, я так думаю, дає їй дещо на утримання, звичайно, небагато, бо його власні справи неабияк занепали. Та хоч би на що вона заслуговувала, не можна було дозволити їй безнадійно опускатися дедалі нижче. Її історія стала тут відомою, і люди трохи допомогли чесно заробляти на прожиття. Серед них був Степлтон, а також сер Чарльз. Я теж дещо їй вділив. Ми робили це для того, щоб вона навчилася друкувати на машинці.

Мортімер хотів дізнатися, чому я питаю його про все це, і мені пощастило задовольнити його цікавість, сказавши не надто багато, бо нам немає ніякої рації комусь довіряти. Завтра вранці я подамся в Кумбі-Трейсі, і якщо мені вдасться побачити місіс Лауру Лайонз, цю даму з сумнівною репутацією, буде зроблено великий крок до того, щоб пролити світло бодай на одну подію в ланцюзі таємниць. Я стаю справді мудрим як змій, бо коли Мортімер зовсім був притис мене своїми запитаннями, я ніби випадково поцікавився в нього, до якого типу належить череп Френкленда, після чого решту шляху слухав лекцію з краніології. Отож роки, проведені з Холмсом, не минули для мене марно.

Цього непогожого, тоскного дня відбулася ще одна подія, яку я повинен описати. Маю на увазі мою останню розмову з Беррімором, яка дає мені в руки сильну карту,— коли настане слушний час, я з неї піду.

Мортімер залишився в нас на обід, після якого вони з баронетом грали в екарте. Дворецький приніс мені каву в бібліотеку, і я скористався з нагоди, щоб поставити йому кілька запитань.

— Ну що,— спитав я , — поїхав уже ваш дорогоцінний родич чи все ще десь ховається?

— Не знаю, сер. Господи, та хоч би вже поїхав, бо тут від нього самі тільки неприємності! Я навіть не чув про нього, відколи востаннє відніс йому в пустище їжу, а це було три дні тому.

— А тоді ви його бачили?

— Ні, сер, але їжі на місці не було, коли я на другий день туди пішов.

— Отже, він ще там?

— Та треба думати, що так, сер, якщо тільки їжу не взяв отой другий.

Моя рука з чашкою кави завмерла на півдорозі, а я витріщився на Беррімора.

— Ви знаєте, що там ще хтось?

— Так, сер, у пустищі переховується ще один чоловік.

— Ви його бачили?

— Ні, сер.

— Тоді звідки ви про нього знаєте?

— Мені говорив про нього Селден, сер, з тиждень чи більше тому. Той чоловік теж ховається, але він, наскільки я зрозумів, не каторжник. Мені це не подобається, докторе Вотсоне, відверто вам кажу: не подобається! — з несподіваною щирістю раптом вихопилося в нього.

— Послухайте мене, Берріморе! Мене ніщо, крім інтересів вашого хазяїна, тут не цікавить. Я приїхав сюди з єдиною метою — допомогти йому. Скажіть мені чесно, що саме вам не подобається.

Беррімор якусь хвилину вагався, наче шкодуючи про власну нестриманість чи не знаходячи слів, щоб висловити свої почуття.

— Та все, що там відбувається! — нарешті вигукнув він, махнувши рукою в бік залитого дощем вікна, яке виходить на пустище. — Я ладен заприсягтися: десь там іде підла гра, затівається чорний злочин. Ах, який би я був радий, сер, якби побачив, що сер Генрі повертається в Лондон!

— Але що саме так вас непокоїть?

— А ви згадайте смерть сера Чарльза! І хоч би що казав слідчий, то була погана смерть. Послухайте, які звуки лунають у пустищі вночі. Ніхто після заходу сонця туди не піде, навіть якщо за це платитимуть гроші. А отой незнайомий, що там ховається, стежачи за кимось і чогось чекаючи?

Чого саме? І що це все означає? А це означає, що всім, хто носить ім'я Баскервілів, буде кепсько, і я з превеликою радістю покину це місце того самого дня, коли нові слуги сера Генрі візьмуть на себе турботи про баскервільський замок.

— До речі, про незнайомого,— мовив я . — Ви можете що-небудь розповісти про нього? Що казав Селден? Він знає, де той ховається або що робить?

— Селден бачив його двічі чи тричі, але той чоловік — битий жак, і моєму родичу не вдалося чогось про нього довідатися. Спочатку Селден вважав, що то поліцейський, але швидко збагнув: незнайомий має на меті щось інше. Наскільки Селден зрозумів, це якийсь джентльмен, але що саме той робить у пустищі, для нього лишилося загадкою.