Слава ЗСУ!

— Ну, я правду казав?

— Безумовно, це хлопчик, і його, здається, послано з таємним дорученням.

— А що це за доручення, може здогадатися навіть наш констебль. Але від мене поліція й слова зайвого не почує, і вас, докторе Вотсоне, прошу про хлопця мовчати. Ні слова! Ви мене зрозуміли?

— Нехай буде, як ви хочете.

— Вони поводилися зі мною обурливо, так, обурливо. Коли всі факти в справі «Френкленд проти Корони» стануть відомі, країною, сподіваюся, прокотиться хвиля обурення. Ніщо не примусить мене бодай чимось допомагати поліції. Вона б і не почухалася, якби замість мого опудала ті негідники спалили мене, прив'язавши до стовпа. Та ні, чого вам іти! Ви повинні допомогти мені спорожнити оцю карафу на честь такої видатної події!

Проте я не піддався на настійливі умовляння старого, а коли він оголосив, що хоче провести мене додому, відмовив його від цього наміру. Поки він міг мене бачити, я йшов по дорозі, а потім повернув у бік скелястого пагорба, за яким зник хлопець. Усе складалося на мою користь, і я заприсягся собі, що коли мені й не доведеться скористатися з слушної нагоди, подарованої долею, то трапиться це аж ніяк не через брак у мене енергійності або наполегливості.

Коли я добрався до вершини пагорба, сонце вже сідало, і пологі схили внизу були з одного боку золотаво-зелені, а з другого тонули в сірій тіні. Легкий туман висів над далекою лінією обрію, над якою підіймалися фантастичні обриси пагорба Лисяча Вершина. На всьому величезному просторі панували тиша й непорушність. Лише якийсь сірий птах,— чи то чайка, чи то кроншнеп,— високо пролітав у синьому небі. Він і я, здавалося, були єдиними живими істотами між величезною небесною банею вгорі й пустелею під нею. Голий простір, почуття самотності, нерозгадана таємниця, бажання якнайшвидше виконати своє завдання,— від усього цього в серце заповзав тривожний холодок. Хлопця ніде не було видно. Але внизу в западині між пагорбами виднілося коло стародавніх кам'яниць, всередині якого стояла одна халупа із залишками покрівлі, що могли захистити від негоди. Серце в мене заколотилося, коли я її побачив. Оце, мабуть, і є та схованка, де переховується незнайомий. Нарешті моя нога повинна була стати на поріг його таємного притулку — я мав ось-ось його викрити.

Обережно наближаючись до халупи — точнісінько так, як робив Степлтон, підкрадаючись із сачком до метелика,— я із задоволенням відзначив, що там справді хтось живе. До напівзруйнованого отвору, що правив за двері, вела ледь помітна між валунів стежка. В халупі було тихо. Незнайомець або зачаївся там, або никав десь у пустищі. Нерви в мене були напружені в передчутті небезпечної пригоди. Кинувши сигарету, я стиснув руків'я револьвера, швидко ступив до дверей і зазирнув усередину. Там нікого не було.

Але я побачив чимало підтверджень того, що йшов по правильному сліду. Саме тут і жив той незнайомець. На кам'яному ложі, де колись спала неолітична людина, лежало кілька ковдр, загорнутих у непромокальний плащ. У примітивному вогнищі виднілася купка золи. Поряд з ним стояло якесь кухонне начиння й відро, до половини налите водою. Розкидані скрізь порожні консервні банки свідчили, що тут мешкають уже не один день, а коли мої очі звикли до напівтемряви, я побачив у кутку бляшаний кухоль і напівпорожню пляшку віскі. Плоский камінь посеред халупи правив за стіл, а на ньому лежав клунок — безперечно, той самий, що я його бачив за плечима в хлопця у підзорну трубу. У клунку була хлібина, банка консервів з язика і дві банки консервованих персиків. Оглянувши все це, я вже хотів був покласти клунок на місце, аж раптом серце моє завмерло — я помітив на камені, де лежав клунок, клаптик паперу, на якому було щось написано. Я взяв його і прочитав — там було надряпано олівцем таке: «Доктор Вотсон поїхав у Кумбі-Трейсі».

З хвилину я стояв непорушно, тримаючи папірець у руках і розмірковуючи над змістом цього короткого послання. Отже, цей таємничий незнайомець переслідує не сера Генрі, а мене? Сам він за мною не стежить, а приставив до мене свого помічника,— можливо, цього хлопця,— і ось зараз я тримаю в руках його донесення. Мабуть, відколи я в цьому пустищі, жодний мій крок не лишався непоміченим, і незнайомця повідомляли геть про все. Так, я весь час відчуваю присутність якоїсь невидимої сили, існування якоїсь тонкої сітки, накинутої на нас з величезною майстерністю й обережністю; ця сітка не дуже нам заважає, і ми помічаємо її тільки в останню мить, коли бачимо, що справді в ній плутаємося.

Якщо є одна записка, повинні бути й інші. Я пошукав їх очима, роздивляючись на всі боки, але папірців більше не побачив. Так само не пощастило мені виявити ніяких ознак, які давали б можливість зрозуміти вдачу або наміри цього чоловіка, що живе у такому незвичайному місці, крім хіба того, що звички він має, очевидно, спартанські і не дуже дбає про життєві вигоди. А коли я подумав про заливні дощі й глянув на геть діряву покрівлю, то зрозумів, наскільки притягальною й важкою повинна бути мета, заради досягнення якої він тулиться в цій негостинній оселі. То хто ж він — лютий наш ворог чи, може, ангел-хранитель? І я заприсягся, що не вийду з халупи, поки не з'ясую цього.