Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Собака Баскервілів

— Як же це вам вдалося?

— Зверніться до звітів про судові рішення й вироки, сер. Прочитайте — не пошкодуєте: «Френкленд проти Морленда, Королівський суд». Це коштувало мені дві сотні фунтів, але справу я виграв.

— І що це вам дало?

— Анічогісінько, сер. Я з гордістю можу заявити, що не мав з того ніякого зиску. Я взагалі дію тільки з почуття громадського обов'язку. Наприклад, у мене навіть не виникає сумнівів, що жителі Фернворсі сьогодні вночі символічно мене с т р а т я т ь — с п а л я т ь моє опудало. В останній р а з , коли таке було влаштовано, я сказав поліції, що люди повинні припинити ці неподобства. Але поліція в нашому графстві поводиться обурливо, сер, і не надає мені того захисту, на який я маю право. Ось побачите, справа «Френкленд проти Корони» приверне увагу громадськості. Я попереджав їх, що вони ще матимуть нагоду пошкодувати про те, як зі мною поводилися, і мої слова вже справдилися.

— Яким чином? — спитав я.

Старий набрав багатозначного вигляду.

— А таким. Я міг би розповісти їм про одну справу —

їм до смерті кортить про неї знати, але ніщо не примусить

мене допомагати цим негідникам.

Я вже давно шукав якогось приводу здихатися Френклендової балаканини, але тепер мені захотілося послухати її ще. Про перекірливу вдачу старого грішника мені було дещо відомо, тому я розумів, що занадто велика цікавість до його розповіді — це найпевніший шлях до того, щоб він переслав говорити щиро.

— Мабуть, ідеться про браконьєрство? — байдужим тоном спитав я.

— Ха-ха-ха, голубе мій! Справа набагато серйозніша! От що б ви робили з каторжником?

Я аж здригнувся.

— Ви хочете сказати, що знаєте, де він ховається? мовив я.

— Я, мабуть, точно не знаю, де він ховається, проте цілком упевнений, що міг би допомогти поліції схопити його. Хіба вам ніколи не спадало на думку, що його можна спіймати отак: з'ясувати, де він дістає їжу, й простежити, як вона до нього потрапляє?

Старий настільки наблизився до істини, що я аж стривожився.

— А чому ви вважаєте, що каторжник десь у пустищі? — спитав я.

— А тому, що я на власні очі бачив того, хто носить йому їсти.

У мене завмерло серце на думку про Беррімора. Ще б пак, залежати від ласки цього злобливого старого пронози — це аж надто серйозно. Але наступне його зауваження зняло з мене тягар.

— Ви здивуєтесь, але їсти каторжнику носить дитина. Я бачу її кожного дня у велику підзорну трубу, що стоїть у мене на даху. Вона проходить однією й тією ж стежкою в один і той самий час, а до кого їй ходити, як не до каторжника?

Це була справжня удача! А проте я й знаку не подав, як мене зацікавили ці слова. Дитина! Беррімор сказав мені, що нашому незнайомцеві носить усе потрібне якийсь хлопчик. Отож Френкленд натрапив на слід цього незнайомця, а не каторжника. Якби я зміг вивідати у старого все, що йому було відомо, це звільнило б мене від тривалих і виснажливих пошуків. Моїми найбільшими козирями повинні були залишатися недовірливість і байдужість.

— А мені здається, що то, либонь, син якогось місцевого пастуха носить обід своєму батькові.

Навіть найменший натяк на те, що йому заперечують, викрешував іскри із старого впертюха. Його очиці люто блиснули на мене, а бакенбарди наїжачилися наче шерсть у сердитого кота.

— Ви ото бачите Чорну Скелю? Добре. А за нею невисокий пагорб, порослий колючим чагарником? Це найбільш кам'яниста частина всього пустища. Хіба якийсь пастух буде пасти там худобу? Ваше припущення, сер, цілком безглузде.

Я сумирно визнав, що висловив свою думку, не врахувавши всіх обставин. Моя покірливість сподобалася Френ-кленду, він став ще балакучішим.

— Можете бути певні, сер, я роблю висновки тільки тоді, коли маю на те всі підстави. Я раз у раз бачу цього хлопця з клунком. Кожного дня, а то й двічі на день я маю змогу... стривайте, докторе Вотсоне. Чи мене очі зраджують, чи справді отам по схилу пагорба щось рухається?

До того місця було кілька миль, але я виразно побачив на тьмяному зелено-сірому схилі чорну цяточку.

— Ходімо, сер, ходімо! — вигукнув Френкленд, кидаючись по сходах нагору. — Побачите його на власні очі й самі у всьому переконаєтесь!

На плоскому даху будинку стояла величезних розмірів підзорна труба, закріплена на тринозі. Френкленд припав до неї очима й радісно скрикнув:

— Швидше, докторе Вотсоне, швидше, поки він не перейшов пагорб!

І справді, вгору по схилу повільно дерся якийсь хлопчак з маленьким клунком за плечима. Коли він піднявся на гребінь, його незграбна, одягнена в лахміття постать на мить чітко вималювалася на тлі холодної небесної синяви. Наче боячись, що за ним стежать, він крадькома, але сторожко озирнувся. Потім зник за пагорбом.

Попередня
-= 47 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!