знайди книгу для душі...
— Це дуже й дуже особисте.
— Тим більше у вас підстав уникати публічного розслідування.
— Тоді я все вам розповім. Коли ви хоч трохи чули про мою нещасну долю, то знаєте, що я надто нерозважливо вийшла заміж і тепер шкодую про це.
— Так, я дещо чув.
— Відтоді мій чоловік, до якого я відчуваю огиду, не перестає набридати мені своїми домаганнями. Закон на його боці, і кожного дня мені загрожує небезпека, що він примусить мене жити разом з ним. До того як написати серу Чарльзу листа, я дізналася, що у мене є надія знову повернути собі свободу, якщо я піду на певні витрати. А свобода означала для мене все: душевний спокій, щастя, самоповагу — геть усе! Я знала, що сер Чарльз — людина великодушна, і вважала, що коли він почує історію мого життя з моїх власних уст, то обов'язково мені допоможе.
— Як же тоді трапилося, що ви не пішли на зустріч із ним?
— Після того як надіслала листа, я одержала допомогу з іншого джерела.
— Чому ж тоді ви знову не написали до сера Чарльза і все йому не пояснили?
— Я так би й зробила, якби наступного ранку не прочитала у газетах про його смерть.
Розповідь цієї жінки була досить складною, і всі мої запитання виявилися нездатними похитнути її правдоподібність. Перевірити почуте можна було тільки в один спосіб — з'ясувати, чи справді вона почала справу про розлучення після трагічної смерті сера Чарльза.
Було малоймовірно, щоб вона насмілилася твердити, ніби не навідувалася в замок Баскервілів, якщо насправді там була — адже для поїздки туди їй довелось би найняти бідарку і повернулась би вона в Кумбі-Трейсі тільки рано-вранці. Таку мандрівку таємною не зробити. Отже, мабуть, вона казала правду або принаймні частину правди. Я пішов від неї спантеличений і засмучений. Знову я опинився перед глухим муром, що його хтось наче вибудовує на всіх моїх шляхах, ідучи якими я намагаюсь виконати довірене мені доручення. І все ж, що більше я думаю про вираз обличчя цієї леді, її манеру поводитися, то дужче відчуваю: вона дещо від мене приховала. Чому вона так зблідла? Чому найменше зізнання треба було виривати в неї силоміць? Чому майже замовкала, коли мова заходила про час смерті сера Чарльза? Пояснення всьому цьому, безперечно, не можуть бути такими невинними, як їй хотілося мене в тому переконати. Та хоч би там як, але, ідучи далі в цьому ж напрямку, я нічого нового не почув би, отож доводилося повертати на іншу стежку, яка могла б вивести мене куди слід, і шукати її треба було між кам'яних халуп у пустищі. Та це теж був дуже непевний шлях. У цьому я переконався, коли повертався назад і один по одному розглядав пагорби із слідами життя стародавніх людей на них. Беррімор сказав, що незнайомий ховається в одній із покинутих халуп, але ж їх з краю в край пустища розкидано сотні й сотні! Але тут мені міг стати в пригоді й власний досвід, тому що я сам бачив того чоловіка на вершині Чорної Скелі. Отже, починати пошуки треба звідти. Я обстежуватиму в тому місці халупу за халупою, поки не знайду ту, яка мені потрібна. Якщо той чоловік сидітиме в одній з них, я почую з його власних уст,— якщо буде необхідно, то вдамся й до револьвера,— хто він такий і чому так уперто стежить за нами. На багатолюдній Ріджент-стріт він ще міг утекти від нас, але тут, у безлюдному пустищі, йому буде важко таке зробити. З другого боку, якщо я знайду ту халупу, а її мешканця в ній не виявиться, то чекатиму його там доти, доки він не повернеться. Холмс не впіймав його в Лондоні. Для мене буде справжнім тріумфом, якщо я розшукаю цього чоловіка — адже цим я досягну успіху там, де мого вчителя спіткала невдача.
Під час цього розслідування щастя не один раз нас зраджувало, але тепер, нарешті, воно повернулося до мене обличчям. І вісником його був не хто інший, як містер Френкленд — червоновидий, з сивими бакенбардами, він стояв біля садової хвіртки, що виходила на битий шлях, яким я їхав.
— Добрий день, докторе Вотсоне! — вигукнув він з незвичайною для нього привітністю. — Ви повинні дати своїм коням відпочити. Заходьте, будь ласка, випийте склянку вина й привітайте мене.
Після всього, що я чув про ставлення містера Френкленда до рідної дочки, мої почуття до нього були далекі від дружніх, але мені дуже хотілося відіслати Перкінса з візком додому, і зараз випадала для цього слушна нагода. Я виліз із візка й звелів переказати серу Генрі, що повернуся перед обідом. Потім пройшов слідом за Френклендом у його їдальню.
— Сьогодні для мене чудовий день, сер, справжнє свято в моєму житті! — знову вигукнув він, радісно підхихикуючи. — Я успішно провів дві справи. Я навчу всіх у цьому краї, що закон є закон і що тут є людина, яка не побоїться звернутися до нього по допомогу. Я здобув право проїзду через парк старого Мідлтона, самісінькою його серединою, сер, за якихось сотню ярдів від його дверей! Ну, що ви на це скажете? Ми покажемо цим вельможам, хай їх чорти вхоплять, що їм не вдасться безкарно зневажати общинні права. А ще я домігся заборони користуватися моїм лісом, де жителі Фернворсі мали звичку влаштовувати пікніки. Ці негідники, мабуть, вважають, що права приватної власності не існує і що вони можуть вештатися де забажають, засмічуючи все газетами й пляшками. Обидві справи розглянуто, докторе Вотсоне, і обидві на мою користь. Такого свята у мене не було відтоді, як я переміг у суді сера Джона Морленда, з яким позивався за те, що він порушив мої права володіння, полюючи у своїх мисливських угіддях.