Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Собор Паризької Богоматері

    —  Феб? — спитав священик.— Чому ж саме Феб?

    —  Не   знаю,— відповів   Гренгуар.— Може,   вона   гадає,   що   це   слово має  якусь  магічну й  таємну  силу.  Вона  часто  півголосом  повторює  його, коли їй здається, що вона сама.

    —  Ви певні, що це слово, а не ім'я? —спитав Клод, проникливо дивлячись на Гренгуара.

    —  Чиє ім'я? — спитав поет.

    —  Хто знає? — відповів священик.

    —  Моя думка така,  месіре.  Цигани  до деякої міри вогнепоклонники  і обожнюють сонце. Ось звідки і взялося слово «Феб».

    —  А мені це не здається настільки ясним, як вам, метре П'єр.

    —  По  суті,  мене  це  мало  обходить.   Нехай  собі  бурмоче  на  здоров'я свого  «Феба»   скільки  їй  заманеться.  Очевидним  є  тільки  те,   що  Джалі любить мене вже майже так само, як і її.

    —  Хто це Джалі?

    —  Кізка.

    Архідиякон, спершись підборіддям на руку, на мить замислився. Раптом він круто обернувся до Гренгуара.

    —  І ти мені клянешся, що не доторкався до неї?

    —  До кого? — спитав Гренгуар.— До кізки?

    —  Ні, до цієї жінки.

    —  До моєї жінки? Клянуся вам, що ні! — А ти часто буваєш з нею на самоті? — Кожного вечора, не менше години. Дом Клод насупив брови.

    — Чоловік з жінкою на самоті не здумають читати «Отче наш».

    —  Клянуся душею, я міг би прочитати при ній і «Отче наш»,  і «Богородиця», і «Вірую», і  вона  звернула  б  на мене не більше уваги, ніж курка на церкву.

    —  Поклянись мені утробою твоєї матері, що ти й пальцем не торкнувся цього створіння,— з силою повторив архідиякон.

    —  Я готовий поклястися в цьому і головою мого батька, оскільки між тим і другим існує не один зв'язок. Але, шановний учителю, дозвольте й мені в свою чергу поставити вам одне запитання.

    —  Питай.

    —  А чого це, власне, вас так цікавить?

    Бліде обличчя архідиякона спалахнуло, мов щоки молодої дівчини. Деякий час він мовчав, потім, явно збентежившись, відповів:

    —  Слухайте,   метре  П'єр   Гренгуар.   Ви,   як   мені   відомо,   ще  не   занапастили своєї душі. Дбаючи про вас, я бажаю вам добра.  І  от,  найменше зближення  з  цією  диявольською  циганкою   віддасть  вас  у  владу  сатани. Ви  ж  бо  знаєте,  що плоть  завжди  занапащає  душу.   Горе  вам,   якщо  ви наблизитесь до цієї жінки! От і все.

    —  Я якось був спробував,— почісуючи у себе за вухом, промовив Гренгуар,— це було в перший день, та й уколовся.

    —  І ви зважилися на таке зухвальство, метре П'єр? І обличчя священика знову спохмурніло.

    —  А якось,— посміхаючись, вів далі поет,— я,  перш  ніж лягти спати, зазирнув   у   замкову   щілину   й   побачив   у   самій   сорочці   найпрекраснішу з усіх жінок, під босими ніжками яких будь-коли скрипіло ліжко.

    —  Геть к дияволу! — блиснувши на нього страшним поглядом,  закричав   священик   і,   штовхнувши   здивованого   Гренгуара   в   плече,   великими кроками пішов геть і зник під найтемнішою з аркад Собору.

III. ДЗВОНИ

    З дня покарання біля ганебного стовба, люди, які жили поблизу Собору, помітили, що дзвонарський запал Квазімодо наче охолов. Колись він дзвонив з будь-якої нагоди: нескінченний передзвін починався з першою молитвою і тривав аж до останньої вечірньої відправи,— то благовіст на обідню, то повнозвучні гами під час вінчання або хрестин пролітали по малих дзвіничках і перепліталися в повітрі, немов різнобарвний візерунок чарівних звуків. Старовинний храм, увесь тріпотливий і дзвінкий, був сповнений нестихаючою веселістю дзвонів. У ньому постійно відчувалася присутність якогось гомінкого й свавільного духу, що виспівував усіма цими мідними устами. Тепер цей дух наче зник. Собор здавався похмурим і охоче зберігав мовчанку; під час свят чи похорону чути було буденне, сухе й убоге дзвоніння, до того ж не довше, ніж того вимагає ритуал; з тієї подвійної церковної музики — органа всередині та дзвонів зовні — залишився тільки звук органа. Здавалося, що дзвіниці втратили музиканта. Проте Квазімодо все ще був там. Що ж з ним сталося? Невже сором і розпач, пережиті біля ганебного стовпа, ще й досі ятрили його серце? Невже удари нагая ката ще й досі відбивалися луною в його душі, а смуток, викликаний цим знущанням, погасив у ньому все, включаючи й пристрасть до дзвонів? Чи, може, у «Марії» з'явилася суперниця  в серці  Квазімодо,  і великий  дзвін,  разом  із  своїми чотирнадцятьма сестрами, мусив поступитися перед кимось іншим, милішим, кращим?

    Сталося так, що року божого 1482 день благовіщення, 25 березня, припав на вівторок. У цей день повітря було таке прозоре й чисте, що Квазімодо відчув, як його любов до дзвонів знову оживає. Він піднявся на північну башту тоді, коли внизу паламар відчиняв навстіж брами церкви, які в ту епоху складалися з величезних стулок з твердого дерева, покритих шкірою, оббитих по краях позолоченими цвяхами й обрамлених різьбою надзвичайно майстерної роботи.

Попередня
-= 101 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!