Слава ЗСУ!

    Він не затримався навіть для того, щоб за встановленим звичаєм, проходячи мимо, кинути каменем у жалюгідну статую Періне Леклерка[124], який за Карла VI здав Париж англійцям і скульптурне зображення якого спокутувало цей злочин аж три століття, стоячи з обліпленим грязюкою і понівеченим камінням обличчям на розі вулиць ла Арп та Брюсі, наче біля якогось вічного ганебного стовпа.

    Пройшовши малим мостом, перетнувши вулицю Нев-Сент-Женев'єв, Жеан де Молендіно опинився перед Собором богоматері. Тут нерішучість знову охопила його, і кілька хвилин він ходив навколо статуї «Захмелілого пана», заклопотано повторюючи: «Проповідь безсумнівна, екю — сумнівне!»

    Він зупинив паламаря, який виходив із Собору.

    —  Де зараз преподобний архідиякон Жозаський?

    —  Здається,   він   у   своїй   келії   на   башті,— відповів   паламар,— і   я   не раджу вам його турбувати, хіба що ви прийшли від імені папи або короля.

    Жеан заплескав у долоні.

    —  Хай  йому чорт!  Ось  чудова  нагода побачити це славнозвісне  чаклунське сховище!

    Ця думка поклала край його ваганням, і він рішучою ходою увійшов у невеличкі чорні двері й став підніматися крученими сходами святого Жіля на верхні яруси башти.

    «Клянуся пречистою дівою,— казав він сам до себе, йдучи нагору,— це повинна бути найцікавіша річ, ота келія, що її мій преподобний брат приховує так ретельно, як свою голизну. Кажуть, він там розпалює якісь пекельні печі й варить на великому вогні філософський камінь. До біса! Для мене цей філософський камінь усе одно, що просто каменюка, і я волів би знайти на вогнищі архідиякона яєчню з салом, ніж найбільший у світі філософський камінь!»

    Зійшовши на галерею з колонами, він перевів дух, кленучи нескінченні сходи. Потім знову почав підніматися, пройшовши крізь вузькі двері північної башти, які тепер зачинені для відвідувачів. Через кілька хвилин, минувши сходову клітку дзвіниці, він помітив невеличку площадку, збудовану в боковому заглибленні, а під склепінням — низенькі стрілчасті двері. Промінь світла, що падав на двері крізь отвір, пробитий у круглій стіні башти, дав йому змогу розглядіти величезний замок і залізні окуття. Той, кому сьогодні  було б цікаво оглянути ці двері,  впізнав  би їх по  напису, вирізьбленому білими літерами на чорному мурі: «Кохаю Коралію. 1829. Підписав Южен. «Підписав» уміщено в самому тексті.

    — Ху-у! — відітхнув школяр.— Це, напевне, тут.

    Ключ стирчав у замковій щілині. Двері були якраз проти Жеана; він легенько штовхнув їх і просунув голову.

    Читачеві, безсумнівно, доводилося бачити чудові твори Рембрандта, цього Шекспіра живопису. Серед безлічі прегарних гравюр у нього є один особливий офорт, що, як припускають, зображає доктора Фауста і на який не можна дивитися без хвилювання. Це похмура келія; посередині стоїть стіл, захаращений всілякими дивовижними предметами: людськими черепами, глобусами, ретортами, циркулями, пергаментами, списаними ієрогліфами. Учений сидить за столом у широкій мантії і в насунутому аж на брови хутряному капелюсі, його видно тільки до половини. Він трохи підвівся із свого величезного крісла; стиснутими кулаками спирається на стіл і з цікавістю та жахом вдивляється у велике сяюче коло з магічних літер, що блищить на задній стіні, наче сонячний спектр у темній кімнаті. Здається, що це кабалістичне сонце тремтить перед очима й сповнює похмуру келію своїм таємничим промінням. Моторошно і прекрасно!

    Щось дуже подібне до келії Фауста виникло перед очима Жеана, коли він наважився просунути голову в напівпрочинені двері. Це теж була похмура, погано освітлена келія. Тут теж стояли велике крісло й великий стіл, такі самі циркулі та реторти, скелети тварин, що звисали зі стелі, глобус на підлозі, на манускриптах, вкритих літерами і геометричними фігурами,— людські та кінські черепи упереміш з бокалами, в яких мерехтіли пластівці золота, купи величезних розкритих фоліантів, понакиданих один на одного без усякого жалю до ламких країв їхніх пергаментних сторінок,— словом, тут був зібраний увесь мотлох науки, і скрізь, на всьому цьому безладному звалищі,— порох і павутиння. Але тут не було ні кола сяючих літер, ні вченого, який в екстазі споглядає полум'яне видіння, наче орел, що дивиться на сонце.

    А втім, келія не була безлюдна, у кріслі, схилившись над столом, сидів якийсь чоловік. Жеан, до якого цей чоловік був обернений спиною, міг бачити тільки його плечі й потилицю; але школяр одразу ж пізнав цю лису голову, яку природа наділила вічною тонзурою, немов для того, щоб цим зовнішнім символом позначити неминучість духовного покликання Клода.

---