Слава ЗСУ!

    Отже, Жеан упізнав свого брата; але двері відчинилися так тихо, що не попередили архідиякона про прихід гостя. Цікавий школяр скористався з цього, щоб за кілька хвилин, не поспішаючи, оглянути келію. Широкий камін, що його він одразу не помітив, був ліворуч від крісла під слуховим віконцем. Промінь денного світла, що проникав крізь цей отвір, пронизував кругле павутиння, яке чітко вимальовувалося своєю витонченою розетою в стрілчастій арці віконця і в центрі якого сидів нерухомо, наче маточина цього мереживного колеса, павук-архітектор. На каміні були безладно згромаджені всілякі горщики, глиняні пляшечки, скляні реторти, колби з вугіллям. Жеан скрушно відзначив, що сковорідки серед них не було.

    «Теж мені кухня!» — подумав він.

    До того ж камін був без вогню, і здавалося, що тут його вже давно не розпалювали. Скляна маска, що її Жеан помітив серед алхімічного приладдя, очевидно, мала захищати обличчя архідиякона тоді, коли він виготовляв якусь небезпечну речовину; вона лежала в кутку, вкрита порохом, забута. Поряд лежав не менш запорошений ковальський міх, на верхньому боці якого виднівся інкрустований міддю напис: "Дихай, сподівайся".

    За звичаєм герметиків, стіни були вкриті всілякими іншими написами; одні зроблено чорнилом, інші — металічним вістрям. Суміш готичних, єврейських, грецьких і римських написів. Вони безладно перепліталися, перекривали, затирали один одного — перепліталися, мов галуззя чагарника, мов списи під час сутички. Бо й справді, це було якесь досить заплутане зіткнення всіляких філософій, всіляких прагнень, всіляких людських знань. То тут, то там, красуючись, наче прапор серед лісу списів, вирізнявся якийсь із написів. Це були переважно короткі грецькі чи римські вислови, що їх так влучно вміли формулювати в середні віки: Звідки?  Звідти? — Людина  людині  звір. — Зірка,  табір,  ім'я,  божество.— Велика   книга,   велике зло.— Дерзай   знати.— Віє,   де   хоче тощо. Інколи траплялося слово, позбавлене всякого видимого змісту: 'АNAГНОФАГІА[125], що, можливо, містило в собі якийсь сумний натяк на монастирський режим; інколи якесь звичайне правило церковної поведінки, викладене гекзаметром: Небесне називай божим, земне — загибеллю. Були там і уривки єврейських тайнописних грамот, з яких Жеан, що добре не знав навіть і грецької мови, нічогісінько не зрозумів; а по всьому цьому розкидані зірки, постаті людей і тварин та трикутники, що перетинаються. Все це уподібнювало стіну келії до аркуша паперу, який покреслила мавпа вмоченим у чорнило пером.

    Загалом келія справляла враження занехаяності й запустіння, а занедбаність приладів свідчила про те, що вже тривалий час господарю в його праці перешкоджає якась інша турбота.

    Тим часом цей господар, що схилився над великим манускриптом, вкритим дивовижними малюнками, здавалося, терзався якоюсь думкою, що раз у раз відволікала його від розмірковувань. Так принаймні подумав Жеан, почувши,  як  брат, немов марячи,  час від часу вигукував сам  до себе:

    — Так і Ману[126] це каже, і Зороастр так учив! Сонце народжується з вогню, місяць — із сонця; вогонь — душа всесвіту; його первісні атоми розливаються і невпинно течуть по світу нескінченними потоками! У точках, де на небі ці потоки перетинаються, виникає світло; у точках свого перетину на землі вони утворюють золото... Золото й світло — тотожні! Вони є вогнем у певному стані... Між ними та сама різниця, що й між видимим і відчутним, між рідинним і твердим станом якоїсь речовини, між водяною парою і  льодом — і  нічого  більше...   Це  не  химери...   Це  загальний  закон природи... Але що зробити, щоб у природи викрасти для науки таємницю цього загального закону? Подумати тільки! Це світло, що заливає мою руку,— золото! Йдеться тільки про те, щоб ці самі атоми, розріджені за одним законом, сконденсувалися за іншим законом... Як це зробити? Були такі, що надумали закопати в землю сонячний промінь. Аверроес... Так, це Аверроес закопав один з цих променів під першою зліва колоною в святилищі корана, у великій Кордовській мечеті; але розрити цей тайник, щоб побачити, чи спроба вдалася, можна тільки через вісім тисяч років.

    —  Хай   йому   чорт!—промовив   до   себе   Жеан,— Довгенько   ж   доведеться чекати на екю.

    —  ...Інші гадали,— вів далі архідиякон задумливо,— що для цього краще використати промінь Сіріуса. Та добути цей промінь у чистому вигляді дуже важко, бо є інші зірки, які зливають з ним свої промені. Фламель твердить, що простіше робити спроби із земним вогнем... Фламель! Пророче ім'я — Полум'я. Так, вогонь!  От і все. Алмаз міститься у  вугіллі, золото  у  вогні.  Тільки  як  його  звідти  добути?..   Маджістрі  твердить,  ніби існують жіночі імена, такі чарівні й ніжні,  що досить вимовити їх під час дослідів... Прочитаймо,  що про це каже  Ману:   «Де жінки перебувають у пошані, там і боги радіють;  де ж вони у зневазі — там марно волати до бога.  Жіночі  уста  завжди  чисті;   це  текуча  вода,  це  промінь  сонця.   Ім'я жінки повинно бути  милим,  ніжним,  поетичним;   воно  повинно  закінчуватися на довгі голосні і бути подібним до слів  благословення»... Так,  цей мудрець мав рацію, насправді — Марія, Софія, Есмераль... Прокляття! Знову ця думка!