Слава ЗСУ!

    І архідиякон спересердя закрив книгу. Він провів рукою по чолу, немов хотів прогнати якусь настирливу думку; потім узяв зі стола цвях і невеличкий молоток, ручка якого була розмальована дивними кабалістичними знаками.

    —  З якогось часу,— промовив він, гірко посміхаючись,— я зазнаю невдачі у всіх своїх дослідах!   Настирлива думка  опанувала  мене  й  сушить мій мозок, немов язик полум'я. Я не зміг навіть відкрити таємницю Кас-сіодорової лампи, що горіла без ґноту й оливи, а тим часом це така проста річ!

    —  Чи бач! — промимрив Жеан.

    —  ...Отже,— не вгавав священик,— виходить,  що досить однієї думки, щоб зробити мужчину слабким і нерозсудливим. Ох, як би сміялася з мене Клод Пернель,  жінка,  яка  не  змогла  ні  на хвилину  перешкодити  Ніколя Фламелю продовжувати велике діло! Бо й справді! Я тримаю в руках чародійний  молоток  Зехіеля!   Щоразу,  коли  страшний   рабин  у  глибині  своєї келії бив цим молотком по цьому цвяху, той з його ворогів, якого він засудив,  хоча  б  він  і  перебував  за  дві  тисячі льє,   заглиблювався  на  лікоть у землю, яка згодом його поглинала. Сам король Франції за те, що одного вечора   необачно   постукав   у   двері   цього   чарівника,   по   коліна   загруз   у паризькому бруку. Це сталося менше ніж триста років тому... І що ж! Я маю цей молоток, але в моїх руках він не грізніший від молотка коваля. А річ тільки в тому, щоб відшукати те чарівне слово, що його вимовляє Зехіель, ударяючи по цвяху.

    «Нічого собі дрібничка!» — подумав Жеан.

    — Ну, спробуймо,— жваво промовив архідиякон.— Якщо мені пощастить, я побачу, як блакитна іскра відскочить від головки цвяха. Емен-хетан! Емен-хетан!.. Ні, не те! Сіжеані! Сіжеані!.. Нехай цей цвях відкриє могилу кожному, хто носить ім'я Феб!.. Прокляття! Знову, завжди, вічно та сама думка!

    І він гнівно кинув молоток. Після цього він так глибоко сів у крісло, що висока спинка повністю сховала його від очей Жеана. Кілька хвилин Жеан бачив тільки кулак архідиякона, судорожно стиснутий на якійсь книзі. Раптом дом Клод підвівся, схопив циркуль і мовчки начертав на стіні великими літерами слово:

    'ANAГKH

    —  Мій   брат   з   глузду   з'їхав,— пробурмотів   Жеан.— Було   б   значно простіше написати «Fatum»[127]; не всі ж мусять знати грецьку мову!

    Архідиякон знову сів у крісло й схилив чоло на руки, наче хворий, що відчуває в голові важкість і жар.

    Школяр з подивом стежив за братом. Він, Жеан, який давав таку широку волю своєму серцю, який визнавав тільки один закон — мудрий закон природи, який дозволяв своїм пристрастям вільно розвиватися і який завжди до дна висушував море сильних почуттів, щодня гуляючи, скільки душа забажає,— він не знав, не уявляв, якою люттю грає, кипить це море людських пристрастей, коли їм нема куди вилитись, як вони підносяться, як вони зростають, як виступають з берегів, як вони розмивають серце, як вибухають внутрішніми риданнями і здавленими судорогами, аж поки прорвуть греблю й вирвуться із свого ложа. Сувора й льодяна оболонка Клода Фролло, ця холодна личина неприступної й недосяжної доброчесності, завжди вводила Жеана в оману. Веселий школяр ніколи не замислювався над тим, скільки кипучої, бурхливої лави криється під снігом Етни.

    Невідомо, чи здогадався він у ту мить про все це; але в усякому разі при всій своїй легковажності школяр зрозумів, що побачив те, чого йому не слід було бачити; що він побачив душу свого старшого брата в одному з її найтаємніших проявів, і не треба, щоб Клод про це дізнався. Помітивши, що архідиякон знову поринув у важкі роздуми, він тихесенько відійшов назад і зачовгав перед дверима ногами, як людина, котра щойно прийшла і попереджає про свій прихід.

    —  Увійдіть! — крикнув   з   келії  архідиякон.— Я  чекаю  на  вас!   Я   навмисне залишив ключ у дверях. Увійдіть, метре Жак.

    Школяр сміливо увійшов. Архідиякон, для якого у такому місці цей візит був небажаний, здригнувся.

    —  Як, це ви, Жеане?

    —  У   кожному   разі,   хтось   на   «Ж»,— зухвало   відповів   рум'янолиций школяр.

    Обличчя дом Клода знову набрало свого звичайного суворого виразу.

    —  Чого ви сюди з'явилися?

    —  Мій  брате,— відповів  школяр,  силкуючись  надати   своєму  обличчю зляканого і скромного виразу, з  невинним  виглядом  мнучи в  руках свою шапку,— я прийшов просити у вас...

    —  Чого?

    —  Трохи   моральної  допомоги,   якої   я  дуже   потребую.— Жеан   не  наважувався голосно додати:  «І трохи грошей, яких я ще більше потребую». Ця, остання частина речення, залишилась невисловленою.

---