Слава ЗСУ!

    —  Добродію,— промовив архідиякон  холодним тоном,— я дуже невдо-волений з вас.

    —  На жаль! — зітхнув Жеан.

    Дом Клод повернув на чверть оберту своє крісло й пильно подивився на Жеана.

    —  Я дуже радий вас бачити.

    Вступ був лиховісний. Жеан приготувався до суворої прочуханки.

    —  Жеане, мені щодня доводиться вислуховувати на вас скарги. Що це була за бійка,  в  якій  ви палицею побили  молодого віконта Альберта де Рамоншан?

    —  Ох!—сказав Жеан.— Подумаєш! Жалюгідний паж, який розважався тим, що обляпувая школярів грязюкою, пускаючи свого коня по калюжах.

    —  А хто такий Майє Фаржель, на якому ви подерли одяг? — запитав Клод.— У скарзі написано: «Tunicam dechiraverunt»[128].

    —  Овва! Цей поганенький плащ одного із школярів Монтегю!

    —  У скарзі сказано сорочку, а не плащ. Ви розумієте латинь? Жеан не відповів.

    —  Так,   так,— провадив   далі  священик,   похитуючи   головою,— от   яка тепер наука. Латинську мову ледве розуміють, сірійської зовсім не знають, а грецька у такій  зневазі,  що найученіші  люди,  не читаючи,  пропускають грецькі слова й кажуть: "Це грецькою, отже, не до прочитання."

    Школяр рішуче звів очі.

    —  Шановний брате, чи хочете ви, щоб я вам переклав оте грецьке слово, що написано на стіні?

    —  Яке слово?

    —  'ANAГKH.

    На щоках архідиякона проступив легкий рум'янець,— так клуб диму сповіщає про приховане двигтіння в надрах вулкана. Але школяр майже не звернув на це уваги.

    —  Гаразд, Жеане,— насилу промимрив старший брат,— що ж означає це слово?

    —  Доля.

    Рум'янець   зник   з   обличчя   Клода,   а   школяр   безжурно   проказав:

    —  А оте слово, що під ним написано тією ж самою рукою, 'ANAГNEIA — означає «скверна». Як бачите, ми таки дещо тямимо грецькою.

    Архідиякон сидів мовчки. Ця лекція з грецької мови навіяла на нього задуму.

    Молодий Жеан, якому була властива хитра проникливість розпещеної дитини, визнав цю хвилину слушною для того, щоб ризикнути звернутись із своїм проханням. Він улесливо почав:

    —  Любий  брате,  невже  ви  так  мене  ненавидите,   що  гніваєтеся  через тих кілька  мізерних ляпасів  і штурханів,  розданих  у  чесній  бійці  якимсь там хлопчиськам, quibusdam marmosetis? Ви бачите, любий брате Клод, що ми знаємо й латинську мову.

    Але вся ця лицемірна ніжність не мала свого звичайного успіху. Цербер не зловився  на  медяника.  Чоло архідиякона  анітрохи не посвітлішало.

    —  До чого ви ведете? — сухо спитав він.

    —  Ну  добре,  скажу  прямо! — сміливо  відповів  Жеан.— Мені  потрібні гроші.

    При цьому зухвалому визнанні обличчя архідиякона набрало повчально-батьківського виразу.

    —  Вам відомо, Жеане, що наш маєток Тіршап дає не більше тридцяти дев'ятьох ліврів одинадцяти сольдів і шести паризьких деньє, включаючи й   орендну   плату,   і   прибуток   від   двадцяти   одного   будинку.   Щоправда, це в  півтора  раза  більше,  ніж  він  давав  за часів  господарювання  братів Пакле, але все одно небагато.

    —  Мені потрібні гроші,— твердо повторив Жеан.

    —  Вам   відомо,   що  церковний  суд  вирішив  передати   наші  будинки  у повну   ленну   підлеглість   єпископатові   й   що   ми   можемо   поновити   свої права,  лише  сплативши  вельмишановному  єпископові  дві  срібних  позолочених марки по шість паризьких ліврів. Вам це відомо?

    —  Мені   відомо   тільки   те,   що   мені   потрібні   гроші,— промовив   Жеан утретє.

    —  А навіщо?

    Це питання засвітило іскру надії в очах Жеана. Обличчя його знову набрало свого солодкого виразу.

    —  Послухайте, любий брате Клод. Я не звернувся б до вас, якби в мене були   погані   наміри.   Я  не   збираюся   на   ваші   гроші   сидіти   в   тавернах  і гуляти по паризьких вулицях, одягнений у золоту парчу, в супроводі мого лакея. Ні, брате мій, я прошу грошей на добре діло.

    —  А   на   яке  це  добре  діло? — трохи   здивований,   спитав   Клод.

    —  Двоє з моїх друзів хотіли б купити посаг для дитини однієї бідної вдови  з  общини  Одрі.   Це  акт  милосердя.  На  це  потрібні  три  флорини, і я б хотів внести свою частку.

    — Як звуть ваших друзів?

    — П'єр Горлоріз та Батіст Птахогриз.

    —  Гм! — пробурмотів архідиякон.— Ці імена так само пасують до доброго діла, як гармата до вівтаря.

    Безперечно, Жеан дуже невдало вигадав імена своїх друзів, але він схаменувся занадто пізно.

---