Слава ЗСУ!

    Коли вона зникла, у залі пролунало жалісне мекання. Це плакала маленька кізка.

    Засідання було перерване. На зауваження одного з радників, що панове судді втомилися й що чекати на закінчення тортур надто довго, голова відповів, що судді повинні вміти жертвувати собою в ім'я свого обов'язку.

    —  Непокірна,  гидка розпусниця!—пробурчав  якийсь  старий  суддя.— Примушує піддавати себе тортурам, коли ми ще не вечеряли.

II. ПРОДОВЖЕННЯ ІСТОРІЇ ПРО ЕКЮ, ЩО ПЕРЕТВОРИЛОСЯ НА СУХИЙ ЛИСТОК

    Піднявшись і знову спустившись по кількох сходах коридорів, настільки темних, що їх і вдень освітлювали лампами, варта Палацу вштовхнула усе ще оточену похмурим конвоєм Есме-ральду до зловісної кімнати. Ця кругла кімната містилася в нижньому поверсі однієї з тих масивних башт, які ще й у нашому столітті пробиваються крізь пласти сучасних будівель, що ними новий Париж прикрив старий. Цей склеп не мав вікон, не мав узагалі ніякого іншого отвору, крім низького, закритого величезними залізними дверима входу. Проте світла тут було досить: в печі, викладеній у товщі муру, палахкотів яскравий вогонь, який сповнював склеп своїми криваво-червоними відблисками; поряд з ним жалюгідна свічка, що стояла в кутку, ледве блимала. Залізна решітка, якою закривали піч, була трохи піднята, і в полум'яніючому отворі на тлі темної стіни виднілися нижні кінці її прутів, подібних до ряду чорних зубів, гострих і рідких, що надавало горнилові схожості з пащекою казкового дракона, який вивергає полум'я. При світлі цього полум'я полонянка побачила навколо себе жахливі знаряддя, призначення яких вона не знала. Посеред кімнати, на підлозі, лежав шкіряний матрац, над яким висів ремінь з пряжкою, прикріплений до мідного кільця, затиснутого в зубах кирпатої потвори, вирізьбленої у центрі склепіння. Безладно кинуті в горнило лещата, кліщі, широкі залізні ножі, що нагадували формою лемеші, розжарювали на палаючому вугіллі. Кривавий відблиск горна освітлював купи жахливих предметів, що заповнювали склеп.

    Це пекло звалося просто:  «кімната тортур».

    На матраці у недбалій позі сидів П'єрра Тортерю, присяжний кат. Його помічники, двоє карликів з квадратними обличчями, у шкіряних фартухах і полотняних штанях, перевертали залізні знаряддя на вугіллі.

    Нещасна дівчина даремно кріпилася: коли вона попала до цієї кімнати, її пойняв жах.

    Варта палацового судді вишикувалася з одного боку горнила, священики духовного суду — з другого. Протоколіст, каламар і стіл були у кутку.

    Метр  Жак  Шармолю,  солодко  усміхаючись,  підійшов  до  циганки.

    —   Моє любе дитя,— сказав він,— ви все ще заперечуєте?

    —  Так,— відповіла вона ослаблим голосом.

    —  У   такому   разі,— казав   далі   Шармолю,— ми   змушені,   хоч   як   це прикро, допитувати вас наполегливіше, ніж ми б того бажали.— Будь ласка, сядьте на це ложе. Метре П'єрра, звільніть місце для мадемауазель і зачиніть двері.

    П'єрра неохоче підвівся.

    —  Якщо   я   зачиню   двері,— пробурчав   він,— вогонь   погасне.

    —  Добре, мій дорогий,— погодився Шармолю,— хай   лишаються відчинені.

    Тим часом Есмеральда продовжувала стояти. Це шкіряне ложе, на якому корчилося стільки нещасних, жахало її. Страх заморожував кров. Вона стояла перелякана, заціпеніла. За знаком Шармолю обидва підручні схопили її і посадили на ложе. Вони не завдали їй ніякого болю, але тільки-но ці люди доторкувалися до неї, тільки-но вона відчула дотик шкіряного ложа, вся кров прилила їй до серця. Вона обвела кімнату напівпритомним поглядом. їй здалося, ніби вона бачить, як усі ці жахливі знаряддя тортур з усіх боків рухаються до неї і зараз почнуть повзати по її тілу, кусати її, щипати. Серед досі бачених нею різноманітних інструментів вони були тим, чим є кажани, стоноги й павуки поміж комах і птахів.

    —  Де лікар? — спитав Шармолю.

    —  Тут,— відповів чоловік у чорному, що його Есмеральда досі не помічала.

    Вона здригнулася.

    —  Мадемуазель,— знову почувся  вкрадливий  голос  прокурора  духовного суду,— втретє питаю, чи ви все ще заперечуєте те, в чому вас обвинувачують?

    На цей раз у неї вистачило сил тільки кивнути головою.

    —  Отже,   ви   упираєтесь,— промовив  Жак   Шармолю.— Тоді,   на   превеликий мій жаль, я змушений виконати свій службовий обов'язок.

    —  Пане   королівський   прокурор,— різко   сказав   П'єрра,— з   чого   ми почнемо?

    Шармолю хвилину вагався, наче поет, що добирає риму для вірша, і  нарешті  промовив:

    —  З «іспанського чобота».