Слава ЗСУ!

    —  Так.

    Було видно, що сили її вже вичерпались до краю.

    —  Пишіть,   протоколісте,— сказав   Шармолю.   І,   звертаючись   до   катів, наказав:—Відв'яжіть підсудну й проведіть її назад до судового залу.

    Коли   підсудну   «роззули»,   прокурор   духовного   суду   оглянув   її   ногу, все ще задерев'янілу від болю.

    —  Ну-у,— промовив   він,— нічого   поганого   не   сталося.  Ви  закричали вчасно. Ви б ще змогли танцювати, красуне!

    Потім він звернувся до своїх помічників з духовного суду:

    —  Нарешті для правосуддя все стало ясно!  Це втішає, панове!  Мадемуазель  повинна   віддати   нам  належне  й   визнати,   що  ми  діяли  з  усією можливою для нас лагідністю.

III. ЗАКІНЧЕННЯ ІСТОРІЇ ПРО ЕКЮ, ЩО ПЕРЕТВОРИЛОСЯ НА СУХИЙ ЛИСТОК

    Коли вона, бліда, накульгуючи, повернуласьлася до залу суду, її зустрів шепіт загального задоволення. Це було те почуття втішеного нетерпіння, яке виникає в глядачів у театрі по закінченні останнього антракту, коли піднімається завіса й починається розв'язка п'єси. Щодо суддів, то в них заговорила надія на можливість невдовзі повечеряти. Маленька кізка теж радісно замекала. Вона хотіла підбігти до своєї господині, та її прив'язали до лави.

    Уже смеркалося. Свічки, кількість яких не збільшили, давали так мало світла, що не було видно стін залу. Сутінки, мов туманом, огортали всі предмети. З них ледве виступали тільки апатичні обличчя суддів. У кінці довгого залу можна було розгледіти невиразну білу пляму, що вирізнялася на темному тлі стіни. Це була підсудна. Вона ледве добрела до лави.

    Шармолю з поважним виглядом дійшов до свого місця, сів, потім підвівся і, стримуючи почуття задоволення з нагоди досягнутого успіху, сказав:

    —  Обвинувачена в усьому зізналася.

    —  Циганко,— спитав  голова,— ти  зізналася  в  чаклунстві,   проституції та вбивстві Феба де Шатопер?

    Її серце стиснулося. Було чути, як вона схлипнула в темряві.

    —  В  усьому,   в   чому  хочете,— відповіла   вона   ледве    чутно.— Тільки вбийте  мене  скоріше!

    —  Пане  королівський  прокурор  духовного  суду,— промовив  голова,— суд готовий вислухати ваші вимоги.

    Метр Шармолю витяг величезних розмірів зшиток і, посилено жестикулюючи, з перебільшеною виразністю, властивою суддям, почав читати латинську промову, де всі докази базувалися на Ціцеронових перифразах, підсилених цитатами з комедії його улюбленого письменника Плавта. Ми шкодуємо, що не можемо запропонувати нашим читачам цей чудовий твір. Промовець викладав його надзвичайно старанно. Він ще не закінчив вступу, як піт вкрив його чоло, а очі готові були вилізти з орбіт.

    Раптом, саме посеред якогось періоду, він зупинився, і його погляд, звичайно досить лагідний і навіть трохи дурнуватий, почав метати блискавками.

    —  Панове,— вигукнув  він, — сатана настільки причетний до цієї справи,  що ось він присутній зараз тут і глузує з величі суду! Дивіться!

    Кажучи це, він показав рукою на маленьку кізку, яка, побачивши жестикуляцію Шармолю, визнала за цілком доречне почати наслідувати його і, сівши на задок, сумлінно відтворила своїми передніми лапками та бородатою голівкою патетичну пантоміму прокурора духовного суду. То був, якщо читач пам'ятає, один з її найдивовижніших талантів. Ця подія, цей останній «доказ» справили велике враження. Кізочці зв'язали ніжки,  і  королівський  прокурор  знову  вдався  до  своєї  красномовності.

    Це тривало дуже довго, але закінчення промови було гідне подиву. Ось її остання фраза, уявіть собі до всього ще й хрипкий голос та жестикуляцію  засапаного Шармолю:

    —   Оскільки, панове, ця жінка викрита в чаклунстві, її  злочин  виявлено і  злочинний намір   наявний,   ми   від   імені   соборної   церкви   Паризької   богоматері,   якій   привласнене право  всієї,   як  нижчої,  так   і   вищої  юрисдикції   в   межах  острова,  що  іменується  Сіте, заявляємо присутнім, що вимагаємо:  по-перше,  засудження її до грошового  штрафу, по-друге,   засудження   до   прилюдної   покути   перед   головним   порталом   Собору   Паризької богоматері, по-третє, вироку, в силу якого ця чаклунка була б страчена разом з її козою на місці, що серед простолюду іменується «Грев», або на острові на річці Сені, поблизу королівських садів!

    Він надів свою шапочку і сів.

    —  Ох! — зітхнув засмучений Гренгуар.— Варварська латинь!.

    Тоді біля обвинуваченої підвівся якийсь інший чоловік у чорній мантії. Це був оборонець. Зголоднілі судді почали нарікати.