Слава ЗСУ!

    Священик не слухав його.

    —  А проте необхідно, щоб вона звідти вийшла! — бубонів він.— Ухвала почне діяти через три дні. Але хай не буде навіть ухвали... Квазімодо! У жінок такий збочений смак! — Він підвищив голос.— Метре П'єр, я все добре обміркував, є тільки один шлях до порятунку.

    —  Який саме?.. Я не бачу жодного.

    —  Слухайте, метре П'єр, пригадайте, що ви їй завдячуєте своїм життям.   Я   відверто   розкриваю  вам   свій  план.   Церкву  вдень  і  вночі  охороняють.  Звідти  випускають  лише  тих,   кого  бачили,   як  вони  входили.   Ви прийдете.   Я   проведу   вас   до   неї.   Ви   обміняєтеся   з   нею   одягом — вона одягне ваш плащ, а ви її спідницю.

    —  Досі все йде добре,— зауважив філософ,— а далі?

    —  А далі?   Вона вийде,  ви  залишитесь.  Вас,  можливо,  повісять,  зате її буде врятовано.

    Гренгуар з серйозним виглядом почухав себе за вухом.

    —  Диви-но,— сказав він,— оце ідея, яка мені самому й не спала б на думку.

    При несподіваній пропозиції Клода відкрите й добродушне обличчя поета раптом спохмурніло, як хмурнішає веселий італійський пейзаж, коли раптовий подув злого вітру вкриє хмарою сонце.

    —  Отже, Гренгуар, що ви скажете про цей план?

    —  Я скажу, учителю, що мене повісять не  «можливо»,  а напевно.

    —  Це вас не обходить.

    —  Хай йому чорт! — вигукнув Гренгуар.

    —  Вона врятувала вам життя. Ви лише сплатите свій борг.

    —  У мене багато інших боргів, яких я не сплачую.

    —  Метре П'єр, це необхідно. Архідиякон говорив владно.

    —   Послухайте,   дом   Клоде,— відповів  остаточно  сторопілий  поет,— ви наполягаєте, але ви неправі. Я не розумію, чому я мушу дати себе повісити за когось іншого?

    —  Та що вас так прив'язує до життя?

    —  О! Тисячі причин!

    —  Які, скажіть, коли ваша ласка?

    —  Які?  Повітря, небо,  ранок, вечір, сяйво місяця, мої добрі приятелі-волоцюги,   жарти   з   веселими   дівчатами,   вивчення   чудових   архітектурних пам'яток  Парижа,  три товстих твори,  які я  маю  написати,— один  з  них проти єпископа та його млинів. Та хіба мало що! Анаксагор казав, що він живе на світі, щоб милуватися сонцем. І до того ж я маю щастя з ранку до  ночі  перебувати  в товаристві генія,  тобто  із  самим  собою,  а це  дуже приємно.

    —  Базікало! — пробурмотів архідиякон.— Ну скажи:  це життя, яке ти вважаєш таким приємним, хто тобі його зберіг?  Кому ти завдячуєш тим, що  дихаєш  повітрям,  що  милуєшся  небом,   що  маєш  можливість  утішати свій пташиний  розум усякими  нісенітницями й дурницями?   Де б ти був, якби  не  Есмеральда?   І  ти  хочеш,  щоб  вона  вмерла.  Вона,  завдяки  якій

    ти живеш? Ти хочеш смерті цієї чарівної, лагідної, надзвичайної істоти, без якої померкне денне світло! Божественнішої, ніж сам господь бог! А ти, напівмудрець, напівдивак, ти — невдала спроба чогось, подоба рослини, яка уявляє, що вона рухається і мислить, ти користуватимешся тим життям, яке вкрав у неї, життям, таким же непотрібним, як свічка, засвічена опівдні! Вияви трохи жалості, Гренгуар! Будь і ти великодушним! Вона подала тобі приклад.

    Священик говорив пристрасно. Гренгуар слухав його спочатку байдуже, потім розчулився, і нарешті мертвотно-бліде обличчя його спотворилося гримасою, яка зробила його схожим на немовля, хворе на кольки.

    —  Ви сповнені високих почуттів! — сказав   він,   витираючи   сльози.— Гаразд! Я подумаю про це.  Ну й дивна ж думка прийшла вам  в голову. Проте,— помовчавши,  сказав  він,— хто знає?   Може,  вони  мене  й  не  повісять. Не завжди той одружується, хто заручився. Коли вони мене знайдуть у цьому притулкові,  так недоладно убраним — у спідниці  й   чепчику, може, вони розсміються. А потім, якщо вони мене навіть і повісять, ну то що ж?  Смерть у  зашморгу така ж смерть,  як  і  всяка інша,  чи,  точніше, не схожа  ні  на яку іншу.  Це смерть,  гідна мудреця,  який  усе своє життя вагався;   вона — ні   риба   ні   м'ясо,   наче   розум   справжнього  скептика.   Це смерть,  що носить на собі  відбиток  пірронізму  й  нерішучості,  що займає середину між небом і землею і примушує вас висіти в повітрі.  Це смерть філософа, для якої я, може, і був призначений. Чудово померти так, як жив!

    Священик перебив його:

    —  Отже, вирішено?

    —  Та  й  що  таке  кінець  кінцем  смерть? — запалився   Гренгуар.— Неприємна  мить,  шляховий податок, перехід з нікчемності  в  небуття.  Хтось спитав Церцідаса мегалополійця, чи хотів би він померти? «Чому б і ні? — відповів   той.— Адже  в   загробному  житті   я   побачив   би   великих   людей: Піфагора — серед  філософів,  Гекатея — серед  істориків,   Гомера — серед поетів, Олімпія — серед музикантів».