знайди книгу для душі...
Гренгуар заперечливо похитав головою.
— Я віддаю перевагу моєму жовто-червоному камзолові перед цією лускою із заліза й сталі. Велика насолода гримотіти на ходу, ніби ряди з залізним крамом під час землетрусу!
— І ви, Гренгуар, ніколи не заздрили цим красивим молодцям у військовому обладунку?
— Заздрити? Але чому ж, пане архідиякон? їхній силі, їхньому озброєнню, їхній дисципліні? Філософія і незалежність у лахмітті варті більшого. Я вважаю за краще бути голівкою мухи, аніж хвостом лева!
— Дивно,— задумливо промовив священик.— А все ж пишний мундир — дуже гарна річ.
Гренгуар, бачачи, що архідиякон замислився, залишив його, щоб помилуватися з порталу одного із сусідніх будинків. Він повернувся і, сплеснувши руками, сказав:
— Коли б ви не були настільки захоплені красивими мундирами військових, пане архідиякон, то я попросив би вас піти подивитися на ці двері. Я завжди твердив, що вхідні двері будинку сйора Обрі найкращі в світі.
— Пере Гренгуар, куди ви поділи малу циганську танцівницю? — спитав архідиякон.
— Есмеральду? Як ви різко змінюєте тему розмови. — Здається, вона була вашою дружиною?
— Так, нас повінчали розбитим кухлем на чотири роки. До речі,— додав Гренгуар, не без лукавства дивлячись на архідиякона,— ви все ще думаєте про неї?
— А ви? Ви вже не думаєте?
— Іноді. У мене так багато справ! Боже мій, яка гарненька була маленька кізка!
— Здається, циганка вам врятувала життя?
— Так, їй-бо, це правда!
— Що з нею сталося? Що ви з нею зробили?
— Далебі, не знаю. Здається, її повісили.
— Ви так гадаєте?
— Я в цьому не певен. Коли я відчув, що тут пахне шибеницею, я вийшов з гри.
— І це все, що ви знаєте?
— Стривайте! Мені казали, що вона сховалася в Соборі Паризької богоматері і що там вона в повній безпеці. Я дуже радий цьому, але досі не межу дізнатися, чи врятувалася з нею кізка. От і все, що я знаю.
— Я розкажу вам більше! — вигукнув Клод, і його голос, досі тихий, повільний, майже глухий, раптом став громовим.— Вона справді знайшла притулок у Соборі богоматері, але за три дні правосуддя забере її звідти і її повісять на Гревському майдані. Вже є ухвала судової палати.
— Ото прикрість! — сказав Гренгуар.
Вмить до священика повернувся його холодний спокій.
— А якому дияволу,— заговорив поет,— спало на думку домагатися її повторного арешту? Хіба не можна було дати спокій суду? Кому яка шкода від того, що нещасна дівчина знайшла притулок під арками Собору богоматері поряд з гніздами ластівок?
— Між людьми бувають дияволи,— відповів архідиякон.
— Це страшенно прикро,— зауважив Гренгуар. Архідиякон, помовчавши, запитав:
— Отже, вона врятувала вам життя?
— Так, у моїх друзів-волоцюг. Ще трохи, і мене б повісили. Тепер вони б шкодували за цим.
— Ви нічого не хочете зробити для неї?
— З великою радістю, дом Клоде. Коли б тільки не вскочити у якусь халепу!
— Ну й що ж з того?
— Як це що з того? Добре вам так казати, а я почав два великих твори.
Священик ударив себе по лобі. Незважаючи на його удаваний спокій, час од часу якийсь різкий жест виказував його внутрішнє хвилювання.
— Як її врятувати? Гренгуар відповів:
— Учителю, я скажу вам: «Il padelt», що по-турецькому означає: «Бог — наша надія».
— Як врятувати її? —повторив задумливо Клод. Гренгуар теж ударив себе по лобі.
— Послухайте, вчителю! У мене багата уява. Я знайду вихід... А що коли попросити короля про помилування?
— Людовіка Одинадцятого? Про помилування?
— А чому б і ні?
— Спробуй-но відібрати кістку в тигра! Гренгуар заходився вигадувати нові засоби.
— Добре, прошу! Якщо бажаєте, я скажу повитухам, що дівчина вагітна.
Запалі очі священика спалахнули.
— Вагітна! Негіднику, хіба тобі щось відомо?
Вигляд його налякав Гренгуара. Він поспішив відповісти:
— О ні, зовсім ні! Наше одруження було фіктивним. Я тут ні при чому. Але в такий спосіб можна домогтися відстрочки.
— Безумство! Ганьба! Замовкни!
— Ви даремно гарячкуєте,— пробурчав Гренгуар.— Домоглися б відстрочки, це б нікому не зашкодило, а повитухи, бідні жінки, заробили б сорок паризьких деньє.