Слава ЗСУ!

    Парижа це: дубильники, кожум'яки, чинбарі, гаманечники та парильники шкір, і що святого Лаврентія спалили на вогнищі з яєчної шкаралупи. Клянуся вам, друзі:

    Щоб я перцівки не діждав,

    Якщо зараз вам збрехав.

    Миленька моя, дивись, як сяє місяць, поглянь крізь душник, вітер мне хмари. Точнісінько як я твою косинку! Дівки, витріть соплі дітям і свічкам! Христос і Магомет! Що це я їм, Юпітере? Гей, звіднице! Волосся, якого бракує на головах твоїх шлюх, усе в твоїй яєчні. Стара, я люблю лису яєчню. А щоб тебе диявол зробив кирпатою! Ото нівроку! Добра Вель-зевулова харчевня, в якій шлюхи розчісуються виделками!

    Сказавши це, він розбив свою тарілку об підлогу й загорланив пісню:

    Не маю я нічого,

Клянуся богом я!

Ні віри, ні святого,

Ні хати, ні кілля,

Ні бога, ані короля!

    Тим часом Клопен Труйльфу закінчив роздавати зброю. Він підійшов до Гренгуара, який, поставивши ноги на решітку каміна, поринув у глибоку задуму.

    —  Друже П'єр,  про  що це ти, хай йому чорт, там думаєш? — спитав король Алтинів.

    Гренгуар, сумно посміхаючись, обернувся до нього.

    —  Я люблю вогонь, мій дорогий повелителю, не за ту нікчемну властивість,   що  він  гріє  наші  ноги  чи  варить  наш  суп,  а  за  його  іскри.   Іноді я цілими годинами дивлюся на них. Я відкриваю тисячі речей у цих зірочках, що усіяли чорну глибину каміна. Ці зірочки — цілі світи.

    —  Грім  і  блискавка,  коли  я  щось  зрозумів! — промовив  волоцюга.— Чи ти не знаєш, котра година?

    —  Не знаю,— відповів Гренгуар.

    Тоді Клопен підійшов до князя циганського.

    —  Друже Матіас, погану пору ми обрали:  кажуть, Людовік XI у Парижі.

    —  Ще одна причина, щоб вирвати з його пазурів нашу сестру,— відповів старий циган.

    —  Ти говориш, як належить мужчині, Матіасе,— сказав король Алтинів.-— Зрештою, ми швидко впораємося з цією справою. У Соборі нема чого боятися опору. Каноніки — просто зайці, а крім того, сила за нами!  Чини судової палати пошиються в дурні, коли з'являться по неї. Клянуся папськими кишками, я не хочу, щоб вони повісили цю гарненьку дівчину.

    Клопен вийшов із шинку.

    Жеан тим часом горлав хрипким голосом:

    —  Я п'ю,  я їм,  я  п'яний,  я сам  Юпітер!  Гей,  Пере  Душогуб!   Коли ти ще раз подивишся на мене такими очима, то я щиглями    зіб'ю    порох з твого носа.

    Що ж до Гренгуара, то, виведений із роздумів, він почав придивлятися до бурхливих і галасливих сцен, що відбувалися навколо нього, і бубоніти крізь зуби: «Від вина розпуста і веселощі буйні». Як добре, що я не п'ю, і як добре висловився святий Бенедикт: «Вино доводить до гріха навіть мудреців»

    У цей час повернувся Клопен і крикнув громовим голосом:

    —  Північ!

    Це слово справило таке враження, як сигнал сідати на коней, що його подано полку під час привалу. Усі волоцюги — чоловіки, жінки, діти — юрбою повалили з таверни, брязкаючи зброєю і старим залізом.

    Місяць закрила хмара. Двір чудес поринув у цілковиту пітьму. Ніде ані вогника. А тим часом майдан зовсім не був безлюдним. Можна було розгледіти юрбу чоловіків і жінок, які розмовляли тихими голосами. Чути було, як вони притишено гудуть, і видно було, як у темряві поблискує зброя.

    Клопен видерся на величезний камінь.

    —  Шикуйся,    Арго! — загорлав    він.— Шикуйся,    Циганіє!   Шикуйся, Галілеє!

    У темряві почався рух. Здавалося, незліченний натовп витягається у колону. Кілька хвилин по тому король Алтинів знову підвищив голос:

    —  Тепер мовчати, як ітимемо Парижем. Пароль: «Криві ножі гуляють!» Смолоскипи запалювати тільки перед Собором. Вперед!

    Через десять хвилин вершники нічного дозору тікали, перелякані процесією якихось чорних мовчазних людей, які прямували до мосту Міняйл звивистими вулицями, що перетинали в усіх напрямках величезний Ринковий квартал.

IV. ВЕДМЕЖА ПОСЛУГА

    Квазімодо цієї ночі не спав. Щойно він востаннє обійшов Собор. Замикаючи браму, він не помітив, як повз нього пройшов архідиякон, явно невдоволений з тієї старанності, з якою дзвонар порався із засувами й замикав величезну браму, залізне облямування якої надавало їй міцності муру. Дом Клод, більш ніж звичайно, мав заклопотаний вигляд  Після нічної пригоди в келії він поводився з Квазімодо щоразу гірше. Проте ні брутальність, ні навіть бійка не могла похитнути терплячої покірності й мовчазної слухняності відданого дзвонаря. Без нарікань і скарг терпів він від архідиякона все: образи, погрози, биття. І тільки стурбовано стежив, коли дом Клод сходами башти піднімався нагору. Тим часом архідиякон і сам уникав зустрічей з циганкою.