Слава ЗСУ!

    Клопен тупнув ногою.

    —  Пика божа!  Сам же підмовив нас на це діло та й покинув  у таку гарячу мить. Підлий базіка! Боягуз! Стоптаний личак!

    —  Капітане Клопен,— крикнув  Андрі  Рудий,  який  у  цей  час  дивився на вулицю Парві,— онде маленький школяр!

    —  Слава Плутонові! — вигукнув Клопен.— Але що за чортовиння він тягне за собою?

    Справді, це був Жеан. Він біг настільки швидко, наскільки це йому дозволяли його важкі рицарські обладунки, і, надсаджуючись, мов мурашка, запряжена в двадцять разів довшу за себе стеблину, відважно тягнув по бруківці довжелезну драбину.

    —  Перемога!  «Тебе, бога, хвалимо...»— кричав  школяр.— Ось  драбина  вантажників з пристані Сен-Ландрі.

    Клопен підійшов до нього.

    —  Хлопче! Що ти, на бога, хочеш робити з цією драбиною?

    —  Я  таки   здобув  її,— задихаючись,   відповів   Жеан.— Там   живе   знайома дівчина,  яка вважає,  що  я вродливий,  мов Купідон. Клянусь Маго-метом! Бідолашна дівчина вийшла мені відчиняти в самій сорочці.

    —  Добре! —промовив Клопен.— Але що ти хочеш робити з цією драбиною?

    Лукаво й самовдоволено глянувши на нього, Жеан заляскав пальцями, як кастаньєтами. У цю мить він був просто величний. На голові у нього красувався один із тих важких, поширених у п'ятнадцятому столітті шоломів, що так жахали ворогів своїми фантастичними нашоломниками. Жеанів нашоломник щирився десятьма залізними дзьобами, і хлопець міг би змагатися з Несторовим кораблем[150] за грізний гомерівський епітет «десятиносий».

    —  Що хочу я з нею робити? Найясніший королю Алтинів, бачите ви над тими трьома порталами шеренгу статуй з безглуздими пиками?

    —  Бачу. Що ж далі?

    —  Це галерея королів Франції.

    —  А мені що до того? — спитав Клопен.

    —  Стривайте-но! В кінці тієї ж галереї є двері, що їх замикають лише на засув. Я залізу туди цією драбиною, і ось я вже в церкві.

    —  Хлопче, дай-но мені полізти першим.

    —  Е, ні. Драбина моя. Ходімо, ви будете другим.

    —  Задавив би тебе Вельзевул! — насупившись, пробурмотів Клопен.— Я другим не буду ніколи.

    —  Тоді. Клопене, шукай собі драбину сам.

    Жеан  кинувся  бігти  майданом,  тягнучи  за собою  драбину  й  гукаючи:

    —  За мною, хлопці!

    Драбину миттю підняли й приставили до балюстради нижньої галереї, над одним із бічних порталів. Натовп волоцюг юрмився внизу, голосно вигукуючи й намагаючись вилізти нагору. Але Жеан пильнував свого права й перший ступив на щабель. Лізти довелося досить довго. Нині галерея королів Франції височить приблизно на рівні шістдесяти футів від бруківки. За тих часів одинадцять сходинок паперті додавали їй ще більшої висоти. Обтяжений важким озброєнням, Жеан посувався поволі, однією рукою тримаючись за драбину, а в другій стискаючи свій арбалет. Долізши до середини драбини, він засмучено поглянув на паперть, рясно вкриту трупами бідолашних арготинців.

    —  Господи! — вихопилося в нього.— Ось купа трупів, гідна п'ятої пісні «Іліади»!

    І він поліз далі. Слідом за ним лізли волоцюги. На кожному щаблі їх було по одному, і вони утворювали собою довгу лінію закутих у лати спин. У темряві здавалося, що по стіні Собору повзе вкрита стальною лускою змія. Жеан, лізучи першим, довершував ілюзію свистом.

    Нарешті він добрався до балкона галереї і під схвальні оплески всієї зграї спритно на нього скочив. Оволодівши в такий спосіб цитаделлю, він почав був переможно кричати,  та раптом  замовк,  наче скам'янівши.

    За однією з королівських статуй він несподівано помітив Квазімодо, який, ховаючись у темряві, виблискував своїм єдиним оком.

    Перш ніж другий обложник встиг ступити на галерею, страшний горбань стрибнув до драбини, мовчки схопив її кінці своїми могутніми руками й відхилив від стіни. За мить, під несамовиті крики жаху й відчаю, він розхитав цю довжелезну, пружну від тіл, згори й донизу обліплену волоцюгами драбину і раптом з надлюдською силою жбурнув цей кетяг людей на майдан. Настала хвилина, коли здригнулися навіть наймужніші. Відкинута назад драбина якусь мить, немов вагаючись, стояла сторч, тоді хитнулась і враз, описуючи страшну дугу радіусом щось із вісімдесят футів, швидше, ніж підйомний міст, у якого пообривалися ланцюги, з усім своїм живим вантажем брязнула на бруківку. Пролунали страшні прокляття; потім усе стихло. І з-під купи мертвих виповзло кілька нещасних, покалічених волоцюг.

    Тріумфальні крики обложників, які щойно лунали в повітрі, змінилися лементом гніву й болю. Квазімодо, спираючись ліктями на балюстраду, байдужим поглядом дивився вниз. Тепер він був схожий на кошлатого стародавнього короля біля вікна свого палацу.

---