Слава ЗСУ!

    лисниками балюстради, дві ринви, закінчення яких були зроблені у вигляді пащек потворних страховищ, невпинно вивергали на темну нижню частину фасаду будівлі сріблисті потоки пекучого дощу. Ці потоки розплавленого свинцю, в міру наближення до землі, розбризкувалися, немов вода, що цівками нестримно б'є крізь безліч отворів лійки. Угорі над полум'ям височіли величезні, з одного боку багряно-червоні, з другого — зовсім чорні башти, які від власної тіні, що сягала самого неба, здавалися ще більшими й вищими. Незліченні скульптури дияволів і драконів, що їх прикрашали, набирали зловісного вигляду. Вони ніби ворушились у миготливому сяйві полум'я. Змії реготали, пащі ринв гавкали, саламандри роздмухували вогонь, дракони, задихаючись від диму, чхали. І серед усіх оцих вогнем і галасом пробуджених від кам'яного сну потвор, на палаючому тлі вогнища, немов кажан перед свічкою, раз у раз сновигало ще одне страховище.

    Без сумніву, цей дивовижний маяк розбудив навіть дроворубів на далеких Бісетрських пагорбах, і вони тепер злякано дивились, як на порослих вересом пагорбах витанцьовують велетенські тіні башт Собору.

    Приголомшені жахом волоцюги принишкли; чути було тільки тривожні крики каноніків, замкнених у себе в монастирі і сполошених більш, ніж коні в палаючій стайні, притишений стукіт крадькома відчинюваних і блискавично зачинюваних вікон, метушню переляканих жителів навколишніх будинків і підопічних Божого притулку, стогін вітру, передсмертне хрипіння вмираючих і безнастанне цокотіння краплин свинцевого дощу по бруківці.

    Тим часом ватажки волоцюг зібралися під портиком дому Гонделор'є на нараду. Князь циганський, сівши на тумбу, з якимось забобонним жахом дивився на фантастичне вогнище, що палало на висоті двохсот футів. Шаленіючи від люті, Клопен Труйльфу кусав свої величезні кулаки.

    —  Увійти неможливо! — бурмотів він крізь зуби.

    —  Вона   зачарована,   ця   стара   церква,— додав   старий   циган   Матіас Хунгаді Спікалі.

    —  Присягаюся  папськими  вусами,— вигукнув  сивий  волоцюга,  колишній   військовий,— ці  церковні  ринви   плюються   розплавленим   свинцем   не згірше Лектурських бійниць.

    —  Дивіться-но, там перед самісіньким вогнем сновигає якийсь диявол! — крикнув циганський князь.

    —  Сто чортів! — вилаявся   Клопен.— Та це ж  клятий дзвонар, це Квазімодо!

    Циган похитав головою.

    —  А я вам кажу, що це дух Сабнак, великий маркіз, демон укріплень. Він  має  вигляд озброєного воїна й  лев'ячу  голову.   Іноді  він  з'являється верхи  на  потворному  коні.  Він  обертає  людей  на  каміння,  з  якого  потім будує  башти.   Під  його командою  п'ятдесят  легіонів.   Безперечно,   це  він, я його впізнаю. Часом він одягає пишне золоте вбрання турецького крою.

    —  А де ж це Бельвінь-де-Летуаль? — спитав Клопен.

    —  Убитий,— озвалася якась злодійка.

    —  А! Собор богоматері таки завдав роботи госпіталям,— зайшовшись дурним реготом, сказав Андрі Рудий.

    —  Невже  ніяк  не  можна  виламати  ці  двері? — тупнувши   ногою,   вигукнув король Алтинів.

    Циганський князь сумно показав йому на два потоки киплячого свинцю, які, ніби два довгі фосфоричні веретена, безперестанку борознили чорний фасад Собору.

    —  Раніше теж  траплялися  випадки,  коли церкви  самі оборонялись,— додав   він,   зітхнувши.— Сорок   років   тому    Константинопольський    собор святої Софії, стрясаючи своїми куполами,  немов головою,  тричі скидав  на землю   півмісяць   Магомета.   Будівник  цього  храму — Гійом   Паризький — був чаклуном.

    —  Невже ж ми підемо звідси смиренно, немов якісь нікчеми з великої дороги? — крикнув   Клопен.— Невже   так  і   покинемо   нашу    сестру,    щоб завтра ці вовки в священицьких каптурах її повісили?

    —  І   ризницю,   де   цілі   купи   золота,— докинув   якийсь   бродяга,   ім'я якого, на жаль, нам невідоме.

    —  А, борода Магомета! — вилаявся Труйльфу.

    —  Спробуймо ще раз,— запропонував той самий бродяга. Матіас Хун-гаді похитав головою.

    —  Через двері нам не пройти ніяк. У броні старої відьми треба знайти якийсь отвір, якусь діру, потайний хід або щілину.

    —  Хто   за   це? — спитав   Клопен.— Я   повертаюсь.   До   речі,   де   той маленький школяр Жеан, який навішав на себе стільки заліза?

    —  Його, мабуть, убило,— відповів хтось із гурту.— Більше    не    чути його сміху.

    Король Алтинів насупив брови.

    — Шкода! Під тією бронею билося мужнє серце. А метр П'єр Гренгуар?

    —  Капітане Клопен,— відповів Андрі Рудий,— він утік,  коли  ми були ще на мосту Міняйл.