Слава ЗСУ!

    Захоплений метр Коппеноль підійшов до нього.

    —  Істинний   хрест!    Найсвятіший    отче,    досконалішої    потворності   я ніколи в житті не бачив. Ти гідний бути папою навіть у Римі, не тільки в Парижі.

    Кажучи це, він весело поплескав його по плечу. Квазімодо не ворухнувся.

    Коппеноль вів далі:

    —  З  такою  мацапурою,   як  ти,   я  б  радо  гульнув,   нехай  би   це  мені коштувало   навіть   дюжину   новісіньких   турських   ліврів!   Що   ти   на   це скажеш?

    Квазімодо мовчав.

    —  Істинний хрест! — вигукнув  панчішник.— Ти  що,  глухий? Дзвонар і справді був глухий.

    Тим часом поведінка Коппеноля починала, видно, дратувати Квазімодо; він раптом обернувся до нього і так страшно заскреготав зубами, що фламандський  велетень  позадкував,  немов  бульдог  перед кицькою.

    І тоді навкруг цієї дивовижної постаті утворилося коло остраху й пошани радіусом щонайменше п'ятнадцять кроків. Якась стара жінка пояснила метру Коппенолю, що Квазімодо глухий.

    —  Глухий! — зайшовся   грубим   фламандським   реготом   панчішник.— Істинний хрест! Та це ж неперевершений папа!

    —  Стривай!  Я знаю  його! — вигукнув Жеан,  спустившись нарешті із своєї   капітелі,   щоб   краще   розгледіти   Квазімодо.— Це   ж   дзвонар   мого брата архідиякона. Добридень, Квазімодо!

    —  Чорт, а не людина! — сказав Робен Пуспен, усе ще не отямившись від   свого   падіння.— Подивишся   на   нього — горбань.   Почне   йти -— кульгавий.   Гляне   на  тебе — одноокий.   Заговориш   до нього — глухий.   Та  чи є   хоч   язик   у   цього   Поліфема?

    —  Він  говорить,   коли   захоче,— сказала   стара.— Він  оглух  від  дзвонів. Він не німий.

    —  Тільки цього ще йому бракує,— зауважив Жеан.

    —  Та й одне око у нього зайве,— докинув Робен Пуспен,

    —  Е,   ні,— розсудливо   промовив   Жеан.— Одноокий   значно   більший каліка, ніж сліпий. Бо одноокий бачить, чого він позбавлений.

    Тим часом усі жебраки, усі слуги, усі злодюжки разом із школярами гуртом рушили до шафи судових писарчуків по картонну тіару та блазенську мантію папи. Квазімодо мовчки, навіть з якоюсь гордовитою покорою дозволив одягнути себе. Потім його посадили на строкато розмальовані ноші. Дванадцять членів братства блазнів підняли його на плечі; якась гірка і погордлива радість розцвіла на похмурому обличчі циклопа, коли він побачив біля своїх викривлених ніг голови усіх цих гарних, струнких чоловіків. Потім, за встановленим звичаєм, уся процесія галасливих обідранців перед тим, як рушити вулицями й перехрестями Парижа, почала обхід внутрішніх галерей Палацу правосуддя.

 VI. ЕСМЕРАЛЬДА

    Ми щасливі повідомити наших читачів про те, що під час усіх цих подій Гренгуар і його мораліте трималися непохитно. Спонукувані ним актори невтомно виголошували слова твору, а Гренгуар невтомно їх слухав. Він примирився з галасом і вирішив не здаватися до кінця, все ще сподіваючись привернути увагу глядачів до своєї мораліте. Цей промінь надії став ще ясніший, коли Гренгуар побачив, що Квазімодо, Коппеноль і галасливий кортеж папи блазнів з великим шумом залишає зал. Юрба жадібно кинулася слідом за ними.

    —  Чудово! — промовив він сам до себе.— Нарешті всі ці бешкетники йдуть геть.

    На жаль, «бешкетниками» були всі глядачі. В одну мить Великий зал збезлюдів.

    Правду кажучи, кілька глядачів ще залишилось, одні сиділи самотньо, інші юрмилися групками навкруг колон; це були старі люди, діти, яким набридли галас і метушня. Кілька школярів усе ще сиділи на підвіконнях і звідти дивились на майдан.

    «Ну що ж,— подумав Гренгуар,— і цих досить, щоб дослухати до кінця мою мораліте. їх, правда, мало, зате це публіка добірна, освічена».

    Та за кілька хвилин з'ясувалося, що симфонія, яка мала справити особливо сильне враження при появі пречистої діви, не може бути виконана. Гренгуар згадав, що всіх його музикантів захопила з собою процесія папи блазнів.

    —  Не зважайте, грайте далі! — вигукнув він стоїчно.

    Поет підійшов до групи городян, що, як йому здавалося, говорили про його твір. Ось уривок розмови, який він почув:

    —  Метре Шенто, ви знаєте Наваррський особняк, що належав панові де Немуру?

    —  Авжеж, це той, що проти Бракської каплиці.

    —  Так   оце   недавно  казна  здала   його   в   оренду   живописцеві   Гійому Александру за шість паризьких фунтів і вісім  сольдів на рік.

    —  Як зростає орендна плата!

    —  Ну   що   ж! — зітхаючи,   подумав   Гренгуар.— Зате   інші   слухають.