Слава ЗСУ!

    Вона говорила доньці безліч недоладних слів, уся чарівність яких полягала у їхньому тоні; при цьому вона так розхристувала одяг молодої дівчини, що та аж червоніла, вона гладила її шовковисте волосся, цілувала її ноги, коліна, чоло, очі, вона захоплювалася всім. Дівчина корилася всьому і лише час від часу тихенько, з безмежною ніжністю повторювала:

    —  Моя матуся!

    —  А   знаєш,   моя   донечко,— казала   затворниця,   перериваючи   свою мову поцілунками.— Я дуже любитиму тебе. Ми поїдемо звідси. Ми будемо щасливі!   Я маю невеличку спадщину в Реймсі, на нашій батьківщині. Ти  пам'ятаєш  Реймс?  Ах,  ні, ти  не можеш його пам'ятати,  ти  була  ще надто  маленька.  Якби  ти  знала,  яка ти  була  гарненька,  коли  тобі  було чотири місяці! У тебе були такі малюсінькі ніжки, що милуватися  з них приходили   навіть  з  самого  Еперне,  а  воно  було  за  сім  льє  від  Реймса. У нас буде своє поле,  своя хатинка. Я   кластиму   тебе   спати   на   моєму ліжку!  Боже мій!   Боже   мій!    І   хто   б   міг   повірити!    Моя   донечка   зі мною!

    —  Моя матусю,— промовила дівчина,  перемігши  нарешті своє  хвилювання,— циганка все це мені передрікала. Серед них була одна добра циганка, що завжди піклувалася про мене, як годувальниця,— вона вмерла минулого року. Це вона одягла мені на шию ладанку. Вона завжди повторювала:   «Дівчинко,  бережи  цю дрібничку.  Це  скарб.  Він тобі допоможе відшукати матір. Ти носиш у себе на шиї свою матір». Вона це передрікала, циганка!

    Лахмітниця знову стиснула доньку в обіймах.

    —  Дай   я  тебе  поцілую!   Ти  так  мило   все  це  розповідаєш.   Коли  ми поїдемо на батьківщину, ми підемо до церкви і взуємо в ці черевички статую  Ісуса-дитятка. Ми повинні це зробити для милосердної пречистої діви.  Боже мій!   Який  у тебе  чудовий голосок!  Коли ти  зараз  говорила  зі мною,   це   звучало,   наче  музика.   О   боже   всемогутній!   Я   знайшла   свою дитину. Чи можна в це повірити?  О, якщо я від такої радості не вмерла, то від чого тоді помирають!

    І знову вона почала плескати в долоні, сміятись і вигукувати: «Ми будемо щасливі!»

    У цю хвилину від мосту Богоматері та з набережної до келії долинув брязкіт зброї і тупіт коней, що швидко наближалися. Циганка з відчаєм кинулася в обійми лахмітниці:

    —  Мамо! Рятуй мене! Рятуй мене! Вони йдуть! Затворниця зблідла.

    —  О небо! Що ти кажеш! Я зовсім забула! За тобою женуться! Що ти   кажеш!   Я   зовсім   забула!   За   тобою   женуться!   Що   ж   ти   вчинила такого?

    —  Не   знаю,— відповіла   нещасна   дівчина,— але   мене   засуджено   на смерть.

    —  На смерть! — вигукнула Гудула, похитнувшись, немов уражена громом.— На   смерть! — повільно   повторила   вона,   спинивши   на  доньці   застиглий погляд.

    —  Так,   мамо,— розгублено   промовила   дівчина.— Вони   хочуть   мене вбити.  Вони йдуть, щоб мене повісити. Ця шибениця — для мене!   Рятуй мене! Рятуй мене! Вони вже близько! Рятуй мене!

    Затворниця якусь мить стояла, немов кам'яна статуя, потім, із сумнівом похитавши головою, зайшлася реготом, своїм жахливим колишнім реготом:

    —  Га-га-га! Та тобі просто привидівся страшний сон! Як?.. Ах, так, я втратила її, це тривало п'ятнадцять років, а тепер знайшла її, і що ж — лише   на   одну хвилину?   І   її   відберуть   у   мене!   Тепер   відберуть,   коли вона   стала   красунею,   коли   вона   вже   виросла,   коли   вона   розмовляє   зі мною,   коли  вона  любить  мене.   Вони  прийдуть,   щоб   пожерти  її  на   моїх очах, на очах матері?  О!  Ні, це неможливо!  Милосердний господь цього не дозволить!

    Загін вершників, видно, зупинився. Здалеку почувся чийсь голос:

    —  Сюди,  месіре  Трістан.  Священик  сказав,  що  ми   знайдемо  її  біля Щурячої нори.

    Знову почувся кінський тупіт.

    Затворниця з розпачливим криком схопилася на ноги.

    —  Біжи!   Біжи!   Дитино  моя!   Я  згадала  все!   Твоя  правда.  Це  йде смерть! Жах! Прокляття! Рятуй себе!

    Вона просунула голову у віконце й швидко відсахнулася назад.

    —  Стій! — уривчасто,   похмуро   сказала   вона,   судорожно   стискуючи руки циганки, напівмертвої від жаху.— Стій!  Не дихай!  Скрізь солдати. Тобі не втекти. Уже зовсім розвиднілося.

    її сухі очі палали. Вона на мить замовкла. Великими кроками ходила вона по келії, час від часу зупинялася, виривала у себе пасмо сивого волосся і роздирала його зубами.

    Раптом вона сказала:

    —  Вони   наближаються.   Я  з  ними  поговорю.   Сховайся  сюди,   в   цей куток.   Вони   не   помітять  тебе.  Я  скажу,   що  ти   втекла.   Що   я   тебе   не вдержала, клянуся богом!