Слава ЗСУ!

    Усі погляди були прикуті до неї, усі роти роззявлені. Вона танцювала під рокіт  баскійського  тамбурина,  який її  округлі  дівочі  руки  підносили над головою. Тоненька, жвава, немов оса, у своєму золотистому корсажі, барвистій сукні, що надималася від швидкого танцю, з оголеними плечима, стрункими ніжками, що мелькали з-під спідниці, чорним волоссям, сяючими очима — вона, здавалося, була неземною істотою.

    «Дивовижно,— подумав Гренгуар.— Це саламандра, це німфа, це богиня, це вакханка з гори Менад!»

    Цієї миті одна коса «саламандри» розплелася, і мідна монета, що була до неї прив'язана, покотилася по землі.

    —  Е ні,— сказав поет,— вона циганка. Міраж розвіявся.

    Дівчина знову почала танцювати. Вона підняла із землі дві шпаги, притулила вістрями до чола і заходилася обертати їх в одному напрямі, сама кружляючи в протилежному. Справді, це була звичайнісінька циганка. Та хоч яким великим було розчарування Гренгуара, картина не втратила для нього своєї принади й чарівності. Яскраво-червоне світло святкового вогнища осявало дівчину, мерехтіло на обличчях людей, на смуглявому чолі танцюристки і кидало блідий відблиск, змішаний з коливанням людських тіней, в глиб майдану, на старовинний чорний, потрісканий фасад «Будинку з колонами» — з одного боку та на розпростерті кам'яні рамена шибениці — з другого.

    Серед тисяч освітлених полум'ям вогнища облич було одне, на якому ще більше, ніж на інших, відбивалося захоплення танцівницею. Це було суворе, замкнуте й похмуре обличчя якогось чоловіка. Невідомий, одяг якого не можна було розглядіти за натовпом, мав з вигляду не більше тридцяти п'яти років, а проте був уже лисий. Тільки на скронях у нього лишилося кілька пасом рідкого і вже сивіючого волосся; його високе й широке чоло почало вкриватися зморшками, але в запалих очах виблискували молодечий запал, жадоба життя, глибока пристрасть. Він не зводив очей з циганки, і поки шістнадцятирічна дівчина безтурботно танцювала й пурхала, викликаючи захоплення натовпу, його обличчя ставало дедалі похмуріше. Час від часу посмішка і зітхання зустрічались на його устах, але посмішка була ще більш гірка, ніж зітхання.

    Нарешті дівчина, задихавшись, зупинилася, і народ любовно почав їй аплодувати.

    —  Джалі! — покликала циганка.

    І Гренгуар побачив, як до неї підбігла гарненька біла маленька кізка, прудка, жвава, з блискучою шерсткою, з позолоченими ріжками й копитцями, в золоченому нашийнику; досі він її не помічав — кізка весь час лежала на краєчку килима й дивилася, як танцювала її господиня.

    —  Джалі,— сказала танцівниця,— тепер твоя черга.

    І, присівши, дівчина граціозно простягла до кізочки свій тамбурин.

    —  Джалі,— спитала вона,— який тепер місяць року?

    Кізка підняла передню ніжку й стукнула ратичкою один раз по тамбурину.  Справді, був перший місяць — січень.  Натовп зааплодував.

    —  Джалі,— знову   спитала   дівчина,   перевернувши   тамбурин   другим боком,— яке у нас сьогодні число?

    Джалі підняла свою позолочену ратичку і вдарила шість разів у тамбурин.

    —  Джалі,— провадила далі циганка,  знову перевернувши тамбурин,— котра зараз година?

    Джалі вдарила  сім  разів,  і  ту  ж  мить баштовий   годинник   «Будинку з колонами» вибив сьому. Народ був у захваті.

    —  Це чаклунство! — промовив зловісний голос у натовпі. То був голос лисого чоловіка, який не зводив з циганки очей.

    Вона затремтіла і обернулась, але пролунали оплески й заглушили цей загрозливий вигук. Дівчина знову звернулася до кізки.

    —  Джалі, як ходить метр Гішар Гран-Ремі, капітан міських стрільців, під час процесії на стрітення?

    Джалі стала на задні ніжки й почала мекати, пересуваючись так кумедно й поважно, що всі глядачі зайшлися реготом від цієї пародії на святенницьке благочестя капітана стрільців.

    —  Джалі,— знову спитала дівчина, підбадьорена дедалі більшим успіхом,— а як виголошує промову королівський прокурор духовного суду метр Жак Шармолю?

    Кізочка сіла й замекала, так дивно підкидаючи передні ніжки, що все в ній — інтонація, поза, рухи — одразу нагадали Жака Шармолю, бракувало тільки поганої французької і латинської вимови.

    Натовп аплодував щосили.

    —  Святотатство! Блюзнірство! — знову почувся голос лисого чоловіка. Циганка обернулася.

    —  Ах,— промовила вона,— знову цей лихий чоловік!

    Потім, закопиливши нижню губу, дівчина зробила гримасу, яка, очевидно, була їй притаманна, повернулася на каблучку й почала збирати в тамбурин пожертви глядачів.