Слава ЗСУ!

    А дві сусідки, стоячи біля вікон із свічками, що потріскували від туману, вели таку розмову:

    —  Чи розповідав вам чоловік, шановна пані ла Будрак, про нещасний випадок?

    —  Ні, а що сталося, шановна пані Тюркан?

    —  Та   кінь   шановного   Жюля   Годена,   нотаріуса   Шатле,   перелякався фламандців  з їхнім почтом і збив  з ніг метра Філіппо Аврілло,  облата[52] целестинських монахів.

    —  Невже?

    —  Істинна правда!

    — Кінь міщанина? О, це вже занадто! Коли б ще кінь рицаря, тоді інша річ!

    І вікна зачинились. Але нитка думок Гренгуара вже обірвалася.

    На щастя, він швидко віднайшов і зв'язав її кінці завдяки циганці й Джалі, які йшли поперед нього — дві тендітні ніжні й чарівні істоти. Гренгуар захоплювався їхніми маленькими ніжками, гарненькими формами, граціозними рухами; в його уяві вони обоє майже зливались, взаєморозумінням і щирою дружбою нагадуючи молоденьких дівчат, а спритністю, проворністю і легкістю ходи — кізок.

    Тим часом з кожною хвилиною на вулицях ставало темніше й тихіше. Уже давно пролунав дзвін, що закликає городян гасити світло й вогонь, і тільки вряди-годи траплявся на вулиці перехожий або блимав у вікні вогник. Ідучи слідом за циганкою, Гренгуар забрів у заплутаний лабіринт вуличок, перехресть і глухих кутів навколо старого цвинтаря Святих-не-порочних. Усі ці вулички були схожі на клубок ниток, переплутаних кошеням. «Ось вулиці, позбавлені всякої логіки!» — подумав Гренгуар, розгубившись серед безлічі поворотів, що по кілька разів приводили його на те саме місце. Проте молода дівчина, все більше прискорюючи ходу, впевнено йшла вперед,— видно, вона добре знала дорогу. Гренгуар напевно б заблудився, якби мимохідь, на повороті однієї з вулиць, не помітив ажурної верхівки восьмигранного ганебного стовпа на ринку, що чітко вирізнялася своїми чорними контурами на тлі освітленого вікна одного з будинків на вулиці Верделе.

    Уже кілька хвилин, як він привернув до себе увагу молодої дівчини; вона час від часу тривожно озиралась, а раз, скориставшися з промінчика світла, що вирвався з напівзачинених дверей булочної, раптом зупинилася, щоб пильно розглядіти його з голови до п'ят; після цього Грен-гуар побачив, як вона зробила вже знайому йому гримаску й пішла не зупиняючись далі.

    Це трохи збентежило Гренгуара: у чарівній гримасці безперечно була зневага й насмішка. Тож, похиливши голову, він почав рахувати каміння бруківки і пішов за дівчиною на деякій відстані. На одному з поворотів вулиці дівчина зникла з його очей, і раптом він   почув її пронизливий   крик.

    Він прискорив ходу.

    Вулиця губилася в темряві. Але просякнуте оливою клоччя, що горіло на розі вулиць у залізній клітці на п'єдесталі статуї пречистої діви, дало змогу Гренгуарові розглядіти циганку,— вона виривалася з рук двох чоловіків, що намагалися затулити їй рота. Бідна, вкрай перелякана кізка наставила на них ріжки й мекала.

    —   Гей,  варто,  сюди! — крикнув   Гренгуар і  хоробро   кинувся   вперед. Один   з  чоловіків,  які тримали  молоду  дівчину,  обернувся  до  нього.   Він побачив жахливе лице Квазімодо.

    Гренгуар не кинувся тікати, але й не ступив жодного кроку вперед.

    Квазімодо підійшов до нього, одним помахом руки відкинув його кроків за чотири на брук і, несучи молоду дівчину, що висіла на його плечі, немов шовковий шарф, швидко зник у темряві. Його спільник подався за ним, а бідна кізка, жалібно мекаючи, побігла ззаду.

    —  Рятуйте! Рятуйте! — кричала нещасна циганка.

    —  Стійте,  негідники,  пустіть  цю  дівку! — прогримів  голос  вершника, що несподівано виїхав з-за рогу сусідньої вулиці.

    Це був ротмістр королівських стрільців, озброєний з ніг до голови, з шаблею наголо.

    Він вирвав із рук остовпілого Квазімодо циганку й посадив поперек свого сідла, а коли страшний горбань, отямившись від подиву, хотів кинутись до нього, щоб відібрати свою здобич, з явилося п'ятнадцять чи шістнадцять озброєних палашами стрільців, які їхали слідом за своїм ротмістром. Загін королівських стрільців перебував у нічному дозорі за наказом месіра Робера д'Естутвіля, начальника сторожі паризького пре-вотства.

    Квазімодо оточили, схопили, зв'язали. Він ревів, шаленів, кусався і, коли б це було вдень, то безперечно самий вигляд його обличчя, яке від люті стало ще потворнішим, примусив би втекти весь цей загін. Однак уночі Квазімодо був  позбавлений  своєї найгрізнішої зброї — потворності.

    Спільник Квазімодо під час бійки зник.

---