Слава ЗСУ!

    —  Щиро   вдячний! — відповів   поет.

    —  Ну-бо, жвавіше! — вигукнув король, тупаючи ногою по своїй бочці, що загула, мов величезний барабан.— Обшукай опудало, та й годі. Востаннє попереджаю тебе: якщо почую брязкіт хоча б одного бубонця, ти гойдатимешся   замість   опудала.

    Банда арготинців схвалила слова Клопена оплесками і, утворивши круг шибениці коло, безжалісно реготала. Гренгуар зрозумів, що для них він просто весела розвага, і тому можна всього сподіватися. Отже, крім крихітної надії на успіх у нав'язаному йому страшному випробуванні, він не мав на що розраховувати. Поет вирішив ризикнути, але звернувся з палкою молитвою до опудала, якого збирався обібрати і якого, мабуть, було легче розчулити, ніж волоцюг. Міріади дзвіночків з їхніми мідними язичками здавалися йому міріадами роззявлених гадючих пащ, готових засичати   і   вжалити   його.

    —  Ох! — пробурмотів він.— Невже можливо, щоб моє життя залежало від найменшого коливання  найменшого з цих  дзвіночків?  О!—додав він, побожно склавши руки.— Дзвіночки, не дзвеніть! Бубонці, не дзеленчіть.

    Потім спробував ще раз звернутися до Труйльфу.

    —  А якщо повіє вітер? — спитав він його.

    —  Тебе повісять,— відповів той без вагання.

    Бачачи, що йому нема на що сподіватися — ні на відстрочку, ні на зволікання, ні на можливість відкрутитися, Гренгуар мужньо скорився своїй долі. Він обвив правою ногою ліву, піднявся на носок лівої ноги і простяг руку; але в ту мить, коли він торкнувся опудала, його тіло, що спиралося лише на одну ногу, захиталося на лавці, яка стояла тільки на трьох ногах; він машинально схопився за опудало, втратив рівновагу й важко впав на землю, зовсім оглушений фатальним дзвоном безлічі бубонців опудала, яке від поштовху його руки описало коло, а потім велично загойдалося   між   двома   стовпами.

    —  Прокляття! — вигукнув Гренгуар, падаючи, і лишився лежати ницьма   на   землі,   наче   мертвий.

    Над своєю головою він чув зловісний передзвін, диявольський регіт волоцюг   і   голос   Труйльфу:

    —  Підніміть-но цього дурня і негайно повісьте!

    Гренгуар підвівся. Опудало вже відчепили, щоб звільнити місце для нього.

    Арготинці примусили його вилізти на лаву. Клопен підійшов до нього, накинув йому на шию зашморг і сказав, поплескуючи по плечу:

    —  Прощавай,  друже!  Тепер ти  вже не викрутишся,  навіть  коли  б у твоєму   череві   були   кишки   самого   папи.

    Слово «згляньтеся» завмерло на устах Гренгуара, він озирнувся навколо.   Жодної   надії:    всі   реготали.

    —  Бельвіне де Летуаль,— звернувся король Алтинів до здоровенного волоцюги, який виступив з юрби,— лізь на поперечку.

    Бельвінь де Летуаль спритно виліз на поперечну жердину, і за кілька хвилин Гренгуар, підвівши очі, з жахом побачив його над своєю головою.

    —  Тепер,— сказав  Клопен,— тільки-но   я  сплесну  руками,   ти,   Андре Рудий, ногою  виб'єш  з-під нього лаву;  ти,  Франсуа Шант Прюн,  повиснеш на ногах цього пройдисвіта, а ти, Бельвіне, стрибнеш йому на плечі; та   всі   троє   разом — зрозуміли?

    Гренгуар   здригнувся.

    — Готові? — спитав Клопен Труйльфу трьох арготинців, ладних кинутися на Гренгуара, мов троє павуків на муху. Нещасна жертва переживала страхітливі хвилини чекання, поки Клопен спокійно підштовхував ногою у вогонь гілочки виноградної лози, які ще не загорілися.— Готові?—повторив він і вже розвів руки, щоб плеснути в долоні. Ще секунда — і все було   б   скінчено.

    Та раптом Клопен зупинився, немов у нього сяйнула якась несподівана думка.

    —  Стривайте! — вигукнув   він.— Я   ж   забув.   За   нашим   звичаєм   не можна повісити людину, не спитавши, чи не знайдеться жінки, яка захоче його собі взяти. Ну, друже, це твоя остання надія. Одружишся або із шлюхою,   або   з   мотузкою.

    Цей циганський звичай, хоч яким дивовижним він міг би здатися читачеві, ще й досі існує і дуже широко викладений у старовинному англійському законодавстві. Дивіться «Нотатки Берінгтона»[57].

    Гренгуар зітхнув з полегкістю. Це вже вдруге протягом півгодини він повертався до життя, тому не дуже зважувався  вірити у таке щастя.

    —  Гей!—крикнув   Клопен,   знову   видершись   на   свою   бочку.— Гей! Баби, дівки!   Чи  знайдеться серед вас яка-небудь  відьма або  якась  гультяйка, що захоче взяти собі цього гультяя? Гей? Колетто Шарон! Еліза-бето Трувен!  Сімоно Жодуїн!  Берардо Фануель!  Маріє Кульгава!   Гонна Довготелеса!   Мішело   Женаль!   Клодіно   Гризи-вухо!   Матюріно   Жірону! Гей! Ізабо ла Тьєрі! Підійдіть подивіться! Мужчина задарма! Хто хоче?

---