Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— З ласки диявола,— відповів Жоаннес Фролло,— я тут ось уже понад чотири години і сподіваюся, що їх мені буде зараховано при відпущенні гріхів у чистилищі. Ще о сьомій ранку я чув, як вісім славнозвісних півчих короля Сицилії завели першого стиха великої меси у Святій каплиці.
— Чудові співаки,— додав перший,— а голоси в них тонші за вістря їхніх ковпаків! Однак, перш ніж правити месу вельмишановному святому Жанові, королю слід було б поспитати самого святого, чи подобаються йому латинські псалми, виконувані з провансальським акцентом.
— Він замовив месу, щоб дати роботу цим клятим півчим сицилійського короля!— верескливо вигукнула якась стара, що стояла в натовпі під вікном.— Подумати тільки! Тисячу паризьких фунтів за одну службу божу! Та ще з податків за продаж морської риби на паризьких базарах!
— Тихо, стара! — озвався товстий і статечний городянин, який стояв біля торговки рибою і тому весь час затуляв собі носа.— Месу треба було правити. Чи, може, ви хочете, щоб король знову захворів?
— Добре сказано, пане Жіль Рогатий, королівський хутряник! — вигукнув малий школяр, який приліпився до колони.
Усі школярі зустріли злощасне прізвисько бідного королівського хутряника вибухом реготу.
— Рогатий! Жіль Рогатий! — вигукували одні.
— Рогатий і кошлатий — вторували інші.
— Атож! — не вгавало мале чортеня з колони.— Чого вони сміються? Вельмиповажаний Жіль Рогатий, брат метра Жеана Рогатого, двірського судді, син метра Майє Рогатого — головного лісничого Венсенського лісу, усі вони — городяни Парижа, усі батьки й сини жонаті, а отже, й рогаті!
Регіт посилився. Товстий хутряник мовчки намагався сховатися від звернутих на нього звідусіль поглядів. Проте він марно прів і сопів. Його зусиль вистачало тільки на те, щоб, немов клин, який вбивають у дерево, втискати між плечі сусідів своє багрове з досади й гніву широке апоплексичне обличчя.
Нарешті один з присутніх, такий же гладкий, низенький і статечний, як і хутряник, прийшов йому на допомогу.
— Яка гидота! Де це видано, щоб школярі так зневажали городянина! За моїх часів їх відшмагали б різками, а потім і спалили б на вогнищі з цих самих різок.
Уся зграя школярів загула.
— Гей там! Хто це каркає? Що за лиховісний пугач?
— Стривай! Я його знаю,— сказав один,— це метр Андрі Мюньє.
— Це ж один з чотирьох присяжних бібліотекарів університету! — додав другий.
— У цій лавочці всього по чотири[23],— вигукнув третій,— чотири земляцтва, чотири факультети, чотири свята, чотири економи, чотири виборці, чотири бібліотекарі.
— Чудово,— підтримав його Жеан Фролло,— то нехай їх чотири чорти і вхоплять!
— Мюньє, ми спалимо твої книжки!
— Мюньє, ми відлупцюємо твого слугу!
— Мюньє, ми полапаємо твою жінку!
— Добру товстулю пані Ударду!
— Яка вона свіжа й весела, мов уже вдовичка!
— Хай вам чорт! — пробурмотів метр Андрі Мюньє.
— Метре Андрі,— знову озвавсь із своєї колони Жеан,— замовкни, а то я впаду тобі на голову.
Метр Андрі глянув угору, зміряв, здавалося, очима висоту колони, вагу шибеника, про себе помножив їх на квадрат швидкості й замовк. Жеан, лишившись переможцем, тріумфуючи, вів далі:
— А я зробив би це, хоча я й брат архідиякона.
— Ну й гарні ж наші університетські сановники! У такий день, як сьогодні, не вшанували наших привілеїв! У Місті деревце та вогнище, у старому Сіте — містерія, вибори папи блазнів і фламандські посли, а в Університеті — нічого!
— А проте майдан Мобер досить великий! — сказав один із школярів, які розмістилися на підвіконні.
— Геть ректора, виборців, економів! — вигукнув Жеан.
— Треба сьогодні ввечері на Веселому Полі влаштувати святкове вогнище з книжок метра Андрі! — озвався другий.
— Із пюпітрів писарів! — додав його сусіда.
— І з жезлів педелів!
— Із плювальниць деканів!
— І з буфетів економів!
— І з скриньок виборців!
— Із ослінчиків ректора!
— Геть,— загув знову малий Жеан,— геть метра Андрі, педелів, писарів, богословів, медиків і законників, економів, виборців, ректора!
— Та це просто кінець світу! — затуляючи вуха, пробурчав метр Андрі.
