Слава ЗСУ!

    —  А я думала, що сюди кладуть тільки дітей! — промовила дама, відвертаючись з огидою.

    І вона відійшла, кинувши до мисочки пожертв срібного флорина, що задзвенів серед мідних монет і викликав великий подив у бідних представниць братства Етьєн-Одрі.

    За хвилину з'явився поважний і вчений Робер Містріколь — королівський протонотаріус, який в одній руці ніс величезний требник, а другою підтримував свою дружину (уроджену Гійометту ла Мересс), маючи, таким чином,  при  собі двох своїх керівників — духовного  і  світського.

    —  Підкидьок,— сказав  він, придивляючись,— і,  мабуть,  знайдений  на березі   Флегетону.

    —  У нього тільки одне око, а друге закрите бородавкою,— зауважила Гійометта.

    —  Це не бородавка,— заперечив метр Робер Містріколь,— а яйце, що ховає  в  собі  такого  ж  демона,  який,  у  свою  чергу,  має  маленьке  яєчко, що теж містить у собі диявола, і так далі.

    —  Звідки це вам відомо?—-спитала Гійометта де Мересс.

    —  Я знаю це достовірно,— відповів протонотаріус.

    —  Пане протонотаріус,— запитала Гошера,— як ви  гадаєте,  що  віщує цей лжепідкидьок?

    —  Якнайжахливіші нещастя,— відповів Містріколь.

    —  О боже мій! —вигукнула якась стара жінка з натовпу.— Уже й без того торік була така страшна чума, а тепер кажуть, ніби в Арфле збираються висадитись озброєні англійці!

    —  Це може перешкодити королеві у вересні приїхати до Парижа,— підхопила інша,— а торгівля вже й так погіршується.

    —  На мою думку,— вигукнула Жеанна де ла Тарм,— для парижан було б значно краще, якби цього маленького чаклуна кинули не на настил, а на в'язку хмизу.

    —  У вогонь з доброї в'язки хмизу,— додала стара.

    —  Це було б розсудливіше,— сказав Містріколь.

    Якийсь молодий священик уже кілька хвилин прислухався до розумувань черниць та сентенцій протонотаріуса. У нього було суворе обличчя, високе чоло, глибокий погляд. Він мовчки відсторонив рукою людей, що стояли біля настилу, поглянув на «маленького чаклуна» і простяг над ним руку. Це було дуже вчасно, бо всі святенники вже облизувалися на саму згадку про «вогонь з доброї в'язки хмизу».

    —  Я усиновляю цю дитину,— сказав священик.

    Він загорнув її в свою сутану й поніс. Присутні проводжали його спантеличеними поглядами. Через хвилину він зник за Червоною брамою, що вела тоді з собору до монастиря.

    Коли остовпіння минуло, Жеанна де ла Тарм прошепотіла на вухо Генрієтті ла Готьєр:

    —  Я  ж   вам  давно  казала,   сестро,   що   цей   молодий   священик,   Клод Фролло,— чорнокнижник.

    II. КЛОД ФРОЛЛО

    Справді, Клод Фролло був людиною незвичайною. Він належав до однієї з тих середніх родин, які не вельми шанобливою мовою минулого століття звалися іменитими городянами або дрібними дворянами. Ця родина успадкувала від братів Пакле ленне володіння Тіршап, що підлягало паризькому єпископові. Двадцять один будинок цього володіння був у тринадцятому столітті предметом нескінченних позовів у консисторському суді. Як власник цього володіння, Клод-Фролло був одним із ста сорока одного феодалів, що мали право на стягнення орендної плати в Парижі та його передмістях. І довго у списках, що зберігаються в Сан-Мартен-де-Шан, його ім'я як ленного власника Тіршапа стояло між володінням Танкрвіль метра Франсуа ле Воз і Тур-ським колежем.

    Клодові Фролло ще  змалку батьки  визначили  духовну кар'єру.  Його, навчили  читати латинські книги,  опускати очі долу й  говорити  притишеним  голосом.  Батько віддав  його ще  зовсім маленьким  до колежу  Торші в університетській частині міста. Там  він  зростав,  сидячи  над требником і   лексиконом.

    Це була сумовита, спокійна, серйозна дитина, яка вчилася із запалом і швидко засвоювала знання. Клод не галасував під час перерв, майже не брав участі в учнівських гулянках на вулиці Фуар, не знав, що таке dare alapas et capillos laniare[81], і був непричетний до бунту 1463 року, який літописці внесли до хроніки під гучною назвою «Шостий університетський заколот». Рідко доводилося йому знущатися з бідних школярів колежу Монтегю за їхні довгополі підрясники, через які вони й дістали своє прізвисько, або стипендіатів колежу Дорман за їхні тонзури та суконний одяг, блакитного й бурого кольору — azurini coloris et bruni, як каже хартія кардинала Чотирьох корон.

    Та зате він ретельно відвідував великі й малі навчальні заклади вулиці Сен-Жан-де-Бове. Першим школярем, якого помічав проти своєї кафедри абат із Сен-П єр-де-Валь, починаючи виклад канонічного права в школі Сен-Вандрежезіль, був Клод Фролло із своїм роговим каламарем. Він, немов прирісши до колони, покусуючи перо і взимку хукаючи на пальці, писав щось, підставивши під зошит потерте коліно. Першим слухачем, якого бачив щопонеділка доктор історії церковних положень месір Міль д'Ільє, був той самий Клод Фролло, що, задихавшись, прибігав, коли відчиняли двері школи Шеф-Сен-Дені. Тому в шістнадцять років юний учений міг позмагатися з містичної теології з першим-ліпшим отцем церкви, з канонічної теології — з першим-ліпшим членом собору, а із схоластичної теології — з  доктором  Сорбонни.

---