Слава ЗСУ!

    Якась жінка шпурнула йому в голову камінь:

    —  Це  відучить  тебе  будити   нас  уночі  своїм  проклятим   баламканням.

    —  Ну ж бо, синку,— ричав паралітик, намагаючись дістати його своєю милицею,— чи   будеш   ти   й   далі   зурочувати   нас  з   висоти   башт   Собору богоматері?

    —  Ось тобі  чашка для  пиття! — крикнув  якийсь  чоловік,  жбурнувши йому в груди розбиту чашку.— Це ти раз пройшов коло моєї жінки, і вона через це народила дитину з двома головами.

    —  А  моя  кішка — кошеня  з  шістьма  лапами,— верещала  якась  стара жінка, кидаючи в нього черепком.

    —  Пити! — задихаючись, утретє крикнув Квазімодо.

    У цю хвилину він побачив, як натовп розступився. З нього вийшла дивовижно вдягнена дівчина. її супроводила біла кізка з позолоченими ріжками. В руках дівчини був тамбурин.

    Око Квазімодо заяскріло. Це була циганка, яку він намагався вкрасти минулої ночі. Він невиразно відчув, що саме за це його тепер і карають. А втім, його карали тільки за те, що він, на лихо своє, був глухий і що судив його теж глухий. Квазімодо не мав сумніву в тому, що циганка прийшла помститися і завдати йому болю, як і всі інші.

    І справді, він побачив, як вона швидко піднялася по сходах. Гнів і досада душили його. Йому хотілося зламати ганебний стовп, і якби  блискавка, що її метнуло його око, мала силу вбивати, дівчина спопеліла б, перш ніж дійшла до площадки.

    Вона мовчки наблизилася до засудженого, який надаремно звивався, щоб ухилитись від неї, і, відстебнувши від свого пояса флягу, обережно піднесла її до пересохлих губ нещасного.

    Тоді на цьому оці, досі такому сухому й запаленому, заблищала велика сльоза й поволі скотилася по його потворному, викривленому розпачем обличчю. Може, це була перша сльоза, яку нещасний горбань пролив у своєму житті.

    Квазімодо наче забув про спрагу. Циганка нетерпляче зробила свою звичну гримаску і, усміхаючись, притулила шийку фляги до зубастого рота Квазімодо.

    Він  пив   великими  ковтками.   Його   палила  спрага.

    Напившись, нещасний хотів своїми чорними губами поцілувати прекрасну руку, що подала йому допомогу. Але дівчина, яка все ж почувала недовіру до нього, мабуть пам'ятаючи про брутальний напад минулої ночі, наче перелякана дитина, котра боїться, що її вкусить тварина, відсмикнула руку.

    Тоді нещасний втупився в неї поглядом, сповненим докору й невимовного смутку.

    Кого б не зворушило це видовище: чудова, свіжа, чиста, чарівна й тендітна дівчина милосердно прийшла на допомогу цьому втіленню нещастя, потворності й злоби! Біля ганебного стовпа таке видовище було величним!

    Навіть юрба була зворушена і почала плескати в долоні, вигукуючи: «Слава! Слава!»

    Саме в цю хвилину з віконця своєї нори затворниця побачила біля ганебного стовпа циганку і крикнула їй своє зловісне:

    — Будь ти прокляте, циганське поріддя! Прокляте! Прокляте!

V. КІНЕЦЬ ІСТОРІЇ ПРО КОРЖ

    Есмеральда зблідла і, хитаючись, зійшла з помосту ганебного стовпа. Голос затворниці переслідував її.

    —  Злізай, злізай, циганська злодюжко, все одно ти ще туди потрапиш!

    —  Лахмітниця знову дивачить,— бубоніли в натовпі. І більш нічого не додавали. Бо такі жінки викликали страх — і це робило їх недоторканними. У ті часи не наважувались нападати на тих, хто молився вдень і вночі.

    Настав час звільнити  Квазімодо.  Його  відв'язали,  і юрба  розійшлася. Біля великого мосту Майєтта,  що поверталася додому зі своїми двома супутницями, раптом зупинилась.

    —  До речі, Есташе, куди ти подів коржа?

    —  Мамо,— відповів   хлопчик,— поки   ви   розмовляли   з   тією   жінкою, що  живе   в   дірі,   якийсь   великий   собака   відкусив   шматок  коржа.   Тоді  і я теж відкусив.

    —  Як, добродію! — вигукнула вона.— Ви з'їли весь корж?

    —  Мамо, це собака. Я йому не дозволяв, але він мене не послухався. Ну, тоді я теж відкусив, і все.

    —  Жахлива дитина,— удавано суворо сказала мати й додала, усміхаючись.— Знаєте, Удардо, він уже сам об'їдає всі вишні з дерева на нашому дворі  у Шарлеранжі. Тому його дід каже,  що  з нього буде полководець. Гляди мені, пане Есташ... Ну йди вже, йди, тюхтію!

КНИГА СЬОМА

І. ПРО ТЕ, ЯК НЕБЕЗПЕЧНО ДОВІРЯТИ СВОЇ ТАЄМНИЦІ КОЗІ

    Минуло кілька тижнів. Настали перші дні березня. Сонце, яке Дюбарта, цей класичний прабатько перифрази[122], в ті часи ще не встиг назвати «великим князем свічок», все ж таки світило яскраво й весело. Був один з тих весняних, погожих і гарних днів, коли весь Париж, висипавши на майдани й вулиці, радіє, наче в свято. У ці сонячні й безхмарні теплі дні є певна, особлива година, коли добре милуватися порталом Собору богоматері. Це саме той час, коли сонце, вже схилившись до заходу, стоїть майже проти Собору. Проміння, стаючи дедалі прямовиснішим, поволі сходить з бруку майдану й піднімається по стрімкому фасаду Собору, освітлюючи на його темному тлі тисячі опук-лостей, а велика центральна розета палає, ніби око циклопа, в якому відбивається полум'я ковальського горна.

---