Слава ЗСУ!

    У родині він дістав деяку освіту й виховання, але надто молодим покинув батьківський дім і почав військову службу, тим-то з кожним днем його дворянський лоск дедалі більше стирався від грубого тертя об солдатську портупею.

    Рештки пошани до загальноприйнятих звичаїв примушували ротмістра час від часу відвідувати Фльорделіс, хоч при цьому він відчував подвійну незручність: по-перше, тому, що вже розгубив свій любовний жар у різних кублах розпусти і надто мало зберіг його для нареченої; по-друге, тому, що в товаристві таких благородних, добре вихованих, підтягнутих і манірних дам він завжди побоювався, щоб з його звиклих до лайки уст не зірвалося якесь круте, більш підхоже тільки для таверни слівце. Уявіть собі, яке б це справило враження!

    А втім, усе це поєднувалось у ньому з великими претензіями на елегантність, джиґунство і славу красуня. Хай читач розбереться у всьому цьому, як сам зможе. Я тільки історик.

    Отож кілька хвилин він мовчки стояв, чи то думаючи про щось, чи взагалі ні про що не думаючи, спершись на різьблену лиштву каміна, як раптом Фльорделіс, обертаючись, заговорила до нього (кінець кінцем бідна дівчина була холодною з ним всупереч власному серцю):

    — Милий кузене, ви, здається, розповідали нам про циганочку, що її ви два місяці тому, під час нічного обходу, видерли з рук цілої дюжини волоцюг?

    —  Здається, розповідав, чарівна кузино,— відповів ротмістр.

    —  Чи  не ця часом циганка  танцює  зараз на майдані?   Ідіть-но подивіться,   може,   впізнаєте   її,   милий   кузене   Феб.

    У цьому ласкавому запрошенні і зверненні по імені відчувалося приховане бажання помиритись. Ротмістр Феб де Шатопер (бо саме його ви маєте перед собою від початку цього розділу, читачу) повільно підійшов до балкона.

    —  Ось придивіться до тієї дівчинки, що танцює серед юрби,— промовила   Фльорделіс,   ніжно   торкаючись   його   плеча.— Чи   це   не  ваша  циганочка?

    Феб поглянув і відповів:

    —  Так, пізнаю її по кізочці.

    —  Ах!   Справді,   яка   гарненька   кізочка! — вигукнула   Амлотта,   у   захваті   сплеснувши   руками.

    —  її роги й справді із щирого золота? — спитала Беранжера. Не підводячись із свого крісла, шановна пані Алоїза спитала:

    —  Може, це одна з тих циганок, які торік прийшли через браму Жібар?

    —  Дорога  мамо,— лагідно  зауважила  Фльорделіс,— ця  брама  зветься тепер Пекельною брамою.

    Панна де Гонделор'є добре знала, як дратували ротмістра застарілі вислови її матері. І справді, він почав уже глузувати, повторюючи крізь зуби: — Брама Жібар! Брама Жібар! Скоро, мабуть, знову дійде до короля Карла Шостого!

    —  Хрещена мамо! — вигукнула Беранжера,  жваві оченята якої спинилися   раптом   на   верхівці   вежі   Собору.— Що   це   за   чорна   людина   там, нагорі?

    Всі дівчата підвели очі. Справді, там стояв якийсь чоловік, спершись на найвищу балюстраду північної вежі, що виходила на Гревський майдан. Це був священик. Можна було добре розгледіти його одяг і підперте обома руками обличчя. Він стояв нерухомо, мов статуя. Його пильний погляд прикипів   до   майдану.

    У своїй нерухомості він нагадував коршака, який, примітивши гніздо горобців, вдивляється в нього.

    —  Це преподобний архідиякон Жозаський,— пояснила Фльорделіс.

    —  У вас дуже гострий зір, якщо ви звідси пізнали його! — зауважила панна де Гальфонтен.

    —  Як він дивиться на цю танцівницю,— промовила Діана де Крістель.

    —  Хай циганка стережеться,— сказала Фльорделіс,— бо він терпіти не може циган.

    —  Дуже шкода, що він так вороже дивиться на неї,— зауважила Ам-лотта де Монмішель,— бо танцює вона чарівно.

    —  Милий кузене  Феб,— раптом  промовила Фльорделіс,— оскільки ви знаєте  цю  циганку,  подайте їй  знак  піднятися  сюди. Це  нас  розважить.

    —  О! Так, так! —вигукнули дівчата, плескаючи в долоні.

    — Та це нерозсудливо,— відповів Феб.— Вона, напевне, забула мене і я навіть не знаю, як її звуть. Проте, коли ви того бажаєте, я спробую.

    І, перехилившись через балюстраду балкона, він гукнув:

    —  Гей, мала!

    Танцівниця саме в цю хвилину опустила тамбурин. Вона повернула голову в тому напрямку, звідки долинув окрик, блискучі очі спинилися на Фебі, і вона раптом завмерла на місці.

    — Мала! — повторив ротмістр і поманив ЇЇ рукою.

    Дівчина ще раз глянула на нього, потім зашарілася, немов полум'я охопило її щічки, і, взявши свій тамбурин під руку, рушила крізь юрбу здивованих глядачів до дверей будинку, з якого її кликав Феб. її кроки були повільні й непевні, а погляд збентежений, мов у пташки, що піддається силі гіпнозу гадюки.