Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Вона одягла на себе золоту корону і в одній руці тримала імператорську золоту шаблю, а в другій - його пишний прапор. А навколо із складок великих оксамитових завіс визирали дивні голови - одні потворні, інші милі і ласкаві.
То були всі злі й добрі діла імператора, що дивились на нього тепер, коли Смерть сиділа на його серці.
- Пам'ятаєш ти це? - шепотіли одне за одним.
- Пригадуєш ти це? - і вони розповідали йому так багато, що піт виступав у нього на чолі.
- Я не знав цього ніколи,- казав імператор.- Музики! Музики! Мого великого барабана! - кричав він.- Я не можу слухати, що вони кажуть!
Але вони вели далі, і Смерть кивала головою на все, що вони говорили.
- Музики! Музики! - кричав імператор.- Ти, маленька прекрасна золота пташко! Співай же, співай! Я тобі подарував стільки золота і дорогоцінностей, я сам почепив тобі на шию мій золотий черевик, співай же, співай!
Але пташка мовчала, - не було нікого, хто б завів її, і тому вона не співала, а Смерть усе дивилася своїми великими порожніми очима: і було тихо, так жахливо тихо.
Коло вікна почувся раптом чудовий спів. Це співав маленький живий соловей, що сидів на гілці. Він почув про біду імператора і поспішив сюди, щоб своїми співами збудити надії. втішити його. І чим більше він співав, тим більше блідли і блідли привиди, кров текла швидше й швидше в ослабілому тілі імператора, і навіть сама Смерть заслухалась і сказала:
- Співай ще, соловейку, співай!
- А ти віддаси мені за це розкішну золоту саблю? Віддаси мені свій прапор? Віддаси імператорську корону?
І Смерть віддавала кожен скарб за одну пісню, а соловей усе співав і співав! Він співав про тихе кладовище, де ростуть білі троянди і де дихає пахощами бузок, де свіжу траву зрошують сльози тих, хто залишився жити. Сум за своїм садком охопив Смерть, і вона холодним білим туманом полинула крізь вікно.
- Дякую! Дякую! - промовив імператор. - О, ти, небесна маленька пташко! Я добре знаю тебе! Тебе я вигнав із своєї держави, а ти своїм співом відігнала від мого ложа злі привиди, одігнала з мого серця навіть Смерть. Як мені нагородити тебе?
- Ти нагородив уже мене, - відповів соловей. - Я викликав сльози на твоїх очах, коли співав уперше: цього я не забуду ніколи. Сльози - ось найдорогоцінніша нагорода для, від якої радіє серце співця. Але засни зараз і ти встанеш знову свіжим і здоровим. А я співатиму для тебе.
І він заспівав, імператор полинув у солодкий сон... Який спокійний, цілющий був цей сон!
Сонце світило в вікно, коли він прокинувся міцним та здоровим. Ніхто з слуг ще не повернувся, бо всі думали, що він умер, тільки соловей сидів коло нього і співав.
- Ти мусиш залишитись у мене назавжди,- сказав імператор.- Ти співатимеш, коли захочеш, а штучну пташку я розіб'ю на тисячу скалок.
- Не роби цього,- заперечив соловей.- Все, що вона могла зробити хорошого, вона зробила. Бережи її, як досі беріг. Я не можу жити в палаці, але дозволь мені прилітати, коли я сам захочу. Вечорами я сидітиму на гілці край твого вікна і співами розважатиму тебе й навіватиму нові думки. Я співатиму тобі про щасливих і про нещасних, співатиму про добре і зле, про все, що діється навколо і що ховається від тебе. Маленька співоча пташка літає далеко навколо, скрізь: і до бідного рибалки, і під дах селянина, до всіх, хто далеко від тебе і твого двору, Я люблю твоє серце більше за твою корону. Я прилітатиму і співатиму тобі, але ти мусиш мені обіцяти одне.
- Усе! - сказав імператор і притиснув важку від золота шаблю до свого серця.
- Про одне прошу тебе. Нікому не розказуй, що ти маєш маленьку пташку, яка розповідає тобі про все. Так буде краще!
І соловей полетів.
Слуги зайшли подивитися на мертвого імператора. І - застигли на порозі, а імператор сказав:
- Доброго ранку.
