Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Непохитний полковник Солль, який так недавно безтрепетно кидався на оголену крицю, здавався тепер розгубленим і короткозорим. Від колишнього скаженого напору не залишилося й сліду; навіть жест, який означав наказ повертатися в місто, був якось змазаний і кволий.

А жест потрібен був тому, що в ніч великої невдачі полковник Солль чомусь втратив голос.

* * *

Світ, у якому жила Торія Солль, дедалі разючіше відрізнявся від світу інших людей. Простір, який оточував її, нагадував око бабки, а в ньому все нескінченно дробилося, розпадалося на фрагменти; час Торії теж порвався — дні йшли не один за одним, а врозбрід, і після ночі наставав відразу вечір, у тканину сьогодення впліталося давно минуле. Приходила мати, що колись замерзла в заметі й залишила п’ятирічну Торію на руках у батька; приходив батько — але рідко й ненадовго, вона дарма просила його залишитися, втішити… Часом у світі Торії панувала тиша, й тоді вона довго відпочивала, дивлячись у вогонь свічки та згадуючи про щось гарне. Але частіше траплялися затьмарення та бурі, й тоді був Фагірра.

Щоразу після його відвідин вона кликала няньку — а баба була персонажем її світу, таким само невиразним і хистким, як і решта, — й вимагала діжки з теплою водою, а потім довго, з хворобливою ретельністю милася.

Їй здавалося, що це можна змити водою. Їй здавалося, що водою можна змити його прокляте насіння; вона мало не до крові вимивала все своє змарніле тіло, кожну родимку, кожен волосок. Знесилена, ледве вибиралася з діжки, й тоді наставало коротке полегшення.

Луар не приходив ніколи. У маренні вона колисала чужих незнайомих дітей з неживими, порцеляновими очима.

Іноді в мареннях її був Дінар — серйозний юнак, перший її наречений, що трагічно загинув від руки Солля. Вона дивувалася — тепер він теж годився їй у сини, він був майже однолітком Луара; обличчя його здавалося затягнутим серпанком — стільки років минуло, вона забула, який він був, точно уявлялися тільки руки з довгими слабкими пальцями, білі кисті, що визирали з чорних манжет…

Дінар обертався на когось незнайомого, молодого й злісного, з вузьким глузливим ротом — цей теж був колись, але Торія вже не пам’ятала його імені. Байдуже дивився Блукач, і на щоці в нього був шрам. Видіння змінювалися, перетікали одне в одне, розбігалися кульками ртуті. Світ Торії Солль пульсував, як вирване з грудей серце: ще є кров і ритм, але життя потроху полишає його…

Але настав день, коли в її світобудову прокралася помилка.

Кілька днів підряд їй ввижалися гучні голоси в порожньому домі; під дверима в неї шепотілися, чути було скрадливі кроки, і чомусь пригадувалося те саме: поміст посеред двору, біле обличчя Егерта, і все колишнє життя вибухає, як вибухнуло колись під час Облоги барило з порохом…

Музична скринька. Переплетення шестірень — і танцюють у отворах ляльки. Танцюють на помості люди — обличчя закриті масками, Торія дивиться, бажаючи зупинити, — адже за мить усе буде зруйновано, все відкриється… Як затримати час, повернути назад, нехай Луарові завжди буде п’ятнадцять, а краще — десять, а краще — п’ять…

Зелені трав’яні плями на колінах замшевих штанців. Ось він, застиглий світ, у якому син не росте. Ніхто ніколи не довідається, чий він… І вона, Торія, не здогадається. І його чобітки завжди будуть якраз, і в прорізи сандалів не вистромляться рожеві пальці, що знову зухвало підросли…

Застиглий світ лопнув, як склянка. Дзвінкий і напористий голос руйнує гармонію. Тому що її видіння не далекі від гармонії, вона звикла жити всередині скляної кулі, схожої водночас на око бабки…

Чужий голос. У її житті оселилося щось дратівливе — дрібне та мульке, ніби камінчик у черевику. Але незмога витрусити гостру скалку; вийти з кімнати значить остаточно розірвати плівку забуття, порушити з такою працею віднайдену рівновагу.

Торія боялася нового болю. Її оманливий спокій швидше нагадував смерть, забальзамований труп — тільки тепер дія бальзаму скінчилася. Її мертвий спокій розкладався сам собою, як і годиться всілякій мертвячині…

А за кілька днів вона почула давно забутий і тому особливо страшний звук.

Сміх. Сміялася дитина.

* * *

Ніхто не зупинив Луара, коли пізнього вечора він з’явився в Університет. Чийсь погляд невідступно стежив за ним протягом усього шляху темними коридорами — однак цього разу ніхто не наважився стати між онуком декана Луаяна та забороненим кабінетом.

Він зачинив за собою двері й довго сидів у темряві зі схиленою на руки головою. Він умів заборонити собі думати про людину, яку багато років вважав батьком; він навчився вбивати в собі заборонені думки — але не вмів обірвати невиразної низки образів-запахів-спогадів-доторків…

Попередня
-= 106 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!