Слава ЗСУ!

* * *

Ще до початку бою всі зрозуміли, що полковник Солль шукає смерті.

Він сам собі в цьому не зізнавався — однак лише божевільний міг кинутися вперед, не чекаючи основного загону, нахабно, по-хлоп’ячому, по-звірячому, трощачи праворуч і ліворуч, не співвідносячи власних сил і сил супротивника; і щастя полковника, що божевільні його дії поплутали плани обох сторін — стражники, які заздалегідь вирішили не виявляти надмірної запопадливості, тепер змушені були ломитися вслід за ним, а розбійники, в свою чергу збентежені небувалим натиском, трохи розгубили запал.

Егерт дуже здивувався б, якби тої миті йому сказали, що він займається розтягнутим у часі самогубством; він, зі свого боку, був переконаний, що виконує обов’язок. З-під копит його коня зметнулися іскри затоптаного багаття; щосили опустив він крицеве лезо на чиюсь голову й тієї ж миті відчув, як у плече йому впинається залізна лапа.

Тіло його діяло, за своєю звичкою, окремо від розуму розум ще не встиг поставити собі запитання: а що це таке, коли руки схопили напружену, як струна, мотузку; він викрутився, немов змія, зіслизнув із сідла, перекотився в темряві під копитами та зірвав з плеча потрійний гак, який відразу шелеснув і зник у траві; на зміну йому з’явилася рука з занесеним тесаком — нога Егерта у важкому ботфорті вдарила ту руку в зап’ястя. З неба дивився незворушний місяць; Егерт знову перекотився, даючи можливість чиємусь короткому мечеві встромитися в землю на тому місці, де він щойно лежав, спробував підвестися, став рачки й ударив головою в чиєсь кругле черево; товстий розбійник виявив нестриманість і закричав, Егерт мигцем обернувся на бій, що лишився за його спиною, і знову відскочив — не дивлячись. Просто перед ним виявилася величезна, широка, як двері, хижо згрупована для кидка постать; він викинув уперед руку зі шпагою, спіймав удар того самого тесака, відвів його вбік і, використовуючи перевагу в довжині своєї зброї, атакував сам. Громило відступив з несподіваною легкістю — і на зміну йому з темряви раптом з’явився хтось, чия зброя була схожа на Егертову шпагу.

Егерт закричав — бойовий клич сповістив його загонові, що проводир живий і суворо спитає з боягузів, що перемога близько й полеглих поховають із почестями; новий супротивник його був моторний і спритний, а Егерт поспішав, бажаючи впоратися з ним швидше та кинутися на допомогу своїм.

Він поспішав і тому раз у раз помилявся; у темряві під ногами плуталося сплетене коріння, Солль спотикався, гарчав від люті й атакував знову. Розбійник, мабуть, навчався фехтування довго та серйозно — він був не просто вправний, він був технічний, однак його мистецтву бракувало розкутості, блиску та вміння імпровізувати, того самого, яким так славився Егерт Солль. Подумки Егерт виправив невдалу комбінацію суперника — і відразу вилаяв себе за недоречні думки. Слід швидше вкласти молодика та шукати в цій каші Сову… Втім, чому він вирішив, що суперник його — молодий?

Він заспокоївся нарешті, підловив руку супротивника в заширокому випаді, захопив його зброю рухом власного клинка, вирвав ворожу шпагу та пожбурив собі під ноги. Тієї ж миті клинок його виявився біля горла супротивника — і він поставив собі запізніле запитання: навіщо? Він же не збирався зачаровувати юнака (якщо це таки юнак) своєю шляхетністю! Які полонені в цій сутичці? Хоча б поранив його, а краще…

— Ну якого біса! — роздратовано вигукнув його обеззброєний супротивник. — Ну якого…

Шпага в Егертовій руці раптом поважчала, немов наливаючись свинцем. Хрипіння та скреготіння заліза відступили кудись, тільки гупала у вухах власна кров та неправдоподібно низько нависав білий переполовинений місяць; юнак стояв перед ним, і не близькість смерті бентежила його, а власний програш, начебто відбувалося все в тренувальній залі…

— Якого біса, — повторив юнак стомлено й злостиво. Пасмо волосся лежало на його змоклому чолі, як жалобна стрічечка.

Егертова рука нарешті не витримала ваги й повільно опустилася.

— Звичайно, полковнику, ви фехтуєте краще, — сказав Луар із ноткою заздрощів. — Мені так ніколи…

Він знизав плечима, нахилився й підняв з-під Егертових ніг свою зброю. Егерт не ворухнувся.

Луар знову знизав плечима, повернувся й рушив у темряву; паралізований Егерт, який відразу розгубив і хоробрість, і волю, дивився, як він скакує в сідло.

Зацокали копита — Егертове вухо вихопило цей не найголосніший звук із нелюдського реву сутички; але й той цокіт незабаром стих.

І відразу по тому втих і бій — розбійники відступили, тільки залишили на полі бою кількох убитих невдах; стражники, які втратили шістьох, не зважилися їх переслідувати — тим більше, що команди на те так і не дочекалися.