Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Сова нічого не розповість про Фагірру. Фагірра — «пан». Про панів такого рангу мовчать, і синам їх віддають шану, й бояться переселення душ…

Він звернув увагу, що рука його стискає за пазухою теплий Амулет. Зітхнув, трохи розслабився, простяг руку; розгладив згорток на колінах.

Це плащ його батька. Це все, що від нього лишилося…

Просмолену торбинку він обіцяв собі відкрити лише в місті. Читати те, що цілком може вважатися заповітом, на очах у Сови та його розбійницької ватаги уявлялося йому дурним і неприродним; тепер, однак, йому здавалося, що неприродним буде баритися й не розкривати зараз, негайно…

Старі нитки поклали край сумнівам — розійшлися під пальцями та оголили краєчок паперової підшивки. Палітурки із щільної тканини, щось на кшталт комірної книги з видертими де-не-де сторінками, з плямами цвілі, з жовтими, дрібно списаними аркушами.

Він забув про Сову й про розбійників, присунувся ближче до вогню; Фагірра писав убористо, щоб більше вмістилося, й недбало — для себе. Не для чужого очка. Не для сина, який за двадцять років по тому каратиметься, розбираючи рядки: «І витрати теж двадцять… Усього за весну тридцять п’ять, чотирнадцять, дев’ять… Другу корову обов’язково. Маляті придане — п’ять в запас… Полагодити… Різникові… Разом у залишку шість… І дітям черевики — два…»

Луар нервово водив долонею по старих аркушах, немов намагався стерти марево, серпанок, що відокремлювало його від тодішніх турбот Фагірри; спершу він вирішив, що йдеться про якісь розрахунки Ордену, — але незабаром зрозумів, що це лише записи дбайливого хазяїна, глави родини, який веде прибутково-видаткову книгу. Хто там у нього жив у передмісті? Мати, сестра з дітьми й ще одна — незаміжня… І брат, молодий хлопець. І ось хто, виявляється, відав їхнім господарством, підраховував усе, щоб їх прогодувати; і ось хто потім прийшов і за один день поховав усіх…

Поруч горів вогонь — та Луара морозило. Навіщо — Мор? Він впустив його своїми руками, віддав наказ — навіщо? Заради однієї великої могили?!

Мружачись, кусаючи губи, він перегортав сторінку за сторінкою; скупі господарські записи перемежовувалися іншими, і це, як зрозумів Луар, було щось подібне до щоденника — випадкові, під настрій, записи на полях сухого документа: «Фанія вчора сікла хлопчиська… за впертість і за брутальність, як каже… На маля шкода дивитися… Якщо ще раз… Так їй і сказав. Піднімати різку на дитину… Навряд чи вона зрозуміла. Але більше вона так не зробить…»

І знову цифри й дати; Луар перегорнув кілька сторінок: «…пристойна зброя, але куди йому до тієї шпаги… Там не баланс, там не заточення — там життя, це жива штука, пропорційна, як звіря… Шпага, схожа на кішку… Я хотів би з нею працювати, але, бачить Лаш…»

Рядок обірвався, вийшов за межі аркуша; відразу під нею починався інший: «Вражає новачків… Ось самовпевненість тут недоречна, наша біла квіточка розумна й хитра… Ні до чого мені бути самовпевненим, переможе той, хто вміє чекати… Я ж маю не настільки переконливий вигляд. І я не вмію так голосно волати…»

Луар сидів, зібраний у грудку, намагаючись поки не пропускати через себе — просто читати: «…І, напевне, гарний хлопець. Я дістану його за дві-три зустрічі… Не хотілося б застосовувати силу. Та бачить Лаш, і не доведеться…»

Десь далеко закричав нічний птах — Луар відчув, як стрепенувся, напружився Сова. Якийсь час було тихо — далі по вухах різонув могутній, відвертий розбійницький посвист.

Табір прийшов у рух; Сова широко й плотолюбно посміхався, бурмочучи під ніс брудні лайки на адресу клишоногих більмастих псів, які нарешті забрели куди треба, отут уже їм зашийки підрівняють, отут їм смолоскипи встромлять… Луар насупився, невдоволений, що йому перешкодили.

Звіддаля гримнуло. Поміж стовбурів заметалися вогні, хтось дико закричав, мабуть, втрапив під кінські копита; Луар неквапно та охайно сховав свою спадщину в сідельну сумку.

Перш ніж затоптали багаття, він устиг побачити, як Сова, задоволений, ніби ситий кіт, стискає в одній руці широкого тесака, а в іншій — потрійний гак на мотузці; далі зчинилася колотнеча з дзенькотом заліза, й Луар при світлі неповного місяця вперше в своєму житті спостерігав справжню битву…

Якщо не брати до уваги Облогу. А її цілком можна не рахувати — що значать люди-мурахи, які метушаться на очах маленького хлопчика, що дивиться на них з високої стіни?

…Тоді він не боявся за батька. Він знав, що його батько переможе…

…А його батько був уже кілька років мертвий. І камінь із його могили придався для катапульти…

А так, виявляється, потрібен Сові, щоб зривати вершників із сідел.

Попередня
-= 104 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!