Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Я підкралася безгучно.

Кругла, згорблена спина заступала собою бляшані ночви; з-під червоних розпухлих рук летіли додолу мильні бризки. Сонце стрибало, дробилося в спіненій воді, а літня жінка натужно й розмірено ялозила ганчіркою об пральну дошку: ляп… ляп…

Потім вона скрикнула й озирнулася.

Нянька, стара моя знайома, постарілася і вся якось опухла; очі її, безбарвні та сльозаві, раптом широко розплющилися:

— А… Ти… Дівчинко…

За мить вона ридала в мене на грудях, а я, мліючи від жаху, невпевнено гладила м’яку зігнуту спину.

Алана не визнавала нікого. Ковтаючи сльози, нянька скаржилася, що годує дівчинку, як звіря, що дитина тижнями не мита, що вона виривається з її рук і кусається, мов білка, а їй, старій хворій жінці, бракує сили, щоб запхати її в ночви…

Алана слухала няньчині скарги, сидячи на підлозі біля дверей — щоб молена було будь-якої миті підхопитися і втекти. З-під лоба поблискували похмурі, насторожені оченята.

Про Торію нянька говорили тільки пошепки, з якимось здавленим стогоном; нянька з дитинства боялася божевільних, її до смерті лякала пані, що втратила розум. І разом з тим старенька гірко її жаліла, бо пані Торія завжди була добра та шляхетна. Світле Небо, вже краще кінець, аніж такі муки… Наймудріший розум і найчистіше серце — і ось тепер не лишилося нічого, немає більше пані Торії…

Я слухала, й волосся ворушилися в мене на голові. І виповзала з пам’яті та сцена в бібліотеці, її перекошене гнівом обличчя і мій крик: «Я — тварина?! Я свого сина не зрікалася!»

— Колише його, — сказала нянька. — То колише, а то… Купає все… Я їй води притягну — вона й миється, чую, день миється, другий… Потім… Дівонько, я вже не можу далі… І пішла б, та куди ж маленьку… Вона зі мною не піде. А залишити їх… На годину залишу, в село тільки, по хліб… Вертаюся — серце вискакує — як?! А в місто… Дівонько, небо тебе послало, привести б пана Егерта… Поки й він розуму не згубив, хай дитя забере… Хоча б…

Я мовчала, колупаючи ложкою пригорілу кашу. Егерт… Його провина, моя провина… Невже я винна й у цьому?

Луар: «Піди до неї, а я не можу…»

Ось, виходить, Луаре, як я виконала твоє прохання…

Алана за обидві щоки наминала скибку черствого хліба. Сторожко поглядала на мене — чи не хочу відняти?

— Пан Егерт зараз далеко, — промовила я повільно. — Але він прийде… обов’язково.

Нянька зітхнула, похитала головою, ніби хотіла сказати: запізно буде… Алана впоралася зі своєю шкуринкою, підібгала коліна до підборіддя. Якоїсь миті мені болісно схотілося взяти її на руки, пригорнути до себе — однак при першому русі з мого боку дівчинка підхопилася, ладна втікати.

— Так, — стомлено кивнула нянька. — Бідолашне дитя… Вже краще в притулку, аніж… отак.

Що ти знаєш про притулок, подумала я похмуро. Алана завмерла в дверях, неприязно поглядаючи на мене, однак у погляді проблискувала цікавість.

— За що їх покарали, — прошепотіла нянька ледь чутно. — Тільки добро… Вони тільки добро. Вони… Така любов, дівонько… і так покарати. О Небо, Світле Небо… — нянька важко підвелася, покректала та взялася за дужку цебра з водою, щоб підняти його та поставити на грубку.

Ні слова не кажучи, я прийняла важке цебро з її рук.

* * *

Біля великого багаття сиділи люди, хтось уставав і йшов у темряву, хтось з’являвся нізвідки; менше багаття було тільки для двох, лише спеціально приставлений хлопчисько час від часу підкидав хмизу. Луар мимохідь подумав, що Сова любить влаштовуватися зручно.

— Більше нема, — говорив Сова і мружився на вогонь. — Знаєш, погнило… Ще було дві криївки, та погнило… Папери.

— Папери дорого коштують, — холодно повідомив Луар. Сова засмучено засопів:

— Золото ось не гниє… А папери що… Батечко твій… того. Теж усе за паперами, за паперами…

Він знову мрійливо примружився; розглядаючи його обличчя, Луар знову марно спробував уявити Сову-юнака, майже хлопчика, відданого, слугу, який обожнює свого пана, та що там — є його рабом…

Луар опустив голову. На колінах у нього лежав згорнутий сірий плащ і невелика просмолена торбинка.

— Усе думаю, — протягнув Сова, — брешеш ти чи не брешеш…

Ця усмішка не раз, імовірно, вгонила в піт і найхоробріших співрозмовників Сови — однак Луар дивився безтрепетно, байдуже:

— Що?

Сова повільно відвів погляд:

— Та от… Що вселяється… Дух батька… В дитину, породжену по його смерті…

Тепер посміхнувся Луар. Сова мигцем глянув на нього — і сполотнів під своєю бородою:

— Ти… Того…

Луар дивився вже без посмішки. Сова подався назад, завовтузився, начебто влаштовуючись зручніше — насправді борючись із бажанням підвестися перед паном. Луар зітхнув і втупився у вогонь.

Попередня
-= 103 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!