Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Ноги мої потупцяли ще, а далі звернули з битого шляху та ледь накульгуючи понесли мене тією стежкою, що нею півроку тому волоклися три наші візки під наглядом Флобастера, три візки та проводир — юнак із прямою учнівською посадкою, парубійко, який не знав жінки, закоханий тільки в свого батька, героя облоги…

Голка в моїх грудях ворухнулася знову. Та сама трішки затуплена голка. Напевне, на все життя, подумала я, байдуже проводячи поглядом зайця, що перебіг дорогу…

Важко сказати, що я збиралася побачити в домі Соллів. Якщо не рахувати дитячої гри, що нею я забавляла саму себе: начебто стежка проведе мене за часом, щоб усе повернулося назад і на подвір’ї я знову побачила накриті столи, веселих гостей і метушливі приготування до спектаклю — під керівництвом Флобастера, звісно…

Будинок зринув з-за дерев, які його обступали, і з першого погляду я зрозуміла, що тут не живуть; відчула мало не полегшення, сповільнила крок — і раптом побачила димок, ріденький, млявий димок над одним із димарів кухні.

Слуги? Ймовірно. Напевне, тут живе сторож, який дуріє від нудьги й самотності, він не відмовить у гостинності дівчині, що збилася з дороги… А може, дівчині, яка шукає роботу чи несе звістку комусь із хазяїв, — я ще не придумала, з цим можна було розібратися по ходу справи…

Ворота було причинено, але не замкнено. Мимохідь я подумала, що за нинішніх неспокійних часів сторож мусив би бути обережнішим.

Широке подвір’я, що розбудило в мені тисячу спогадів, виявилося геть запаскудженим помиями, неприбраним сміттям, послідом і кінськими каштанами; я подумки поставила себе на місце пані Торії та відразу з галасом вигнала сторожа.

Будинок мовчав. Парадні двері було забито, проте чорним ходом, здавалося, хтось користувався постійно — до відчинених дверей вела стежина, протоптана давно не метеними сходами. Зсередини запахло їжею; я постукала раз і вдруге, а далі ввійшла — на власний страх і ризик.

Зсередини будинок мав ще гірший вигляд, аніж іззовні; у приміщеннях для слуг панували бруд і павутиння. Дедалі більше дивуючись, я кілька разів несміливо погукала сторожа — аж раптом краєчком ока вловила якийсь рух у темному бічному коридорі.

Не можна сказати, щоб я зовсім уже не злякалася. Відверто кажучи, першим моїм спонуканням було тихенько забратися звідси; я постояла трохи стримала шалений стукіт серця й таки зробила один маленький крок убік та заглянула в шпару — одним оком.

Кімната куховарки (чи покоївки, або чиясь там кімната) носила сліди недбалого прибирання; на підлозі біля ліжка сиділа стиснута в грудку маленька розпатлана дівчинка.

Якийсь час я стояла в замішанні — якщо це волоцюжка, що крадькома проникла в замкнений дім, то що обіцяє мені зустріч із дорослими її побратимами-батьками? Вочевидь вони десь неподалік! Чи це сторож зглянувся над дівчинкою та впустив її потай від хазяїв?

Дівчинка дивилася на мене круглими, сповненими панічного жаху, збудженими очима зацькованого звіряти.

— Не бійся, — сказала я лагідно. — Не бійся, я добра… Не треба боятися.

Вона зі свистом втягла повітря й відповзла глибше під ліжко. Щоб бачити її, мені довелося присісти; вона сіпнулася, втискаючись у стіну, швидко облизуючи губи — і щось у її рухах здалося мені знайомим. Перш ніж здогадатися, я встигла вкритись потом.

Дівчинка тихенько заскімлила — ніби цуценя.

— Алана, — сказала я, не вірячи собі. — Алана?!

Вона притихла, знову напружилась. Очі її дивилися тепер тужно й люто.

— Алано, дівчинко, — прошепотіла я самими губами. — Що з тобою?!

Вона мовчала.

Я кинулася геть.

Я мчала захаращеними коридорами, заглядаючи в порожні курні кімнати; у кухні, що пропахла кислятинням, стояв на столі накритий покришкою горщик з підгорілою кашею. Хтось повинен тут бути, бурмотіла я, стискаючи кулаки; уява моя малювала страшні картини, які спростовували одна одну: маленьку Алану зачарували та тримають заручницею… Мертва Торія, а вона ж умерла, інакше дитина ніколи б не дійшла до такого стану… Лиходій-сторож, божевільний викрадач дітей…

Потім я зупинилася. Важкі кроки, повільні, начебто хтось тяг на плечах важкий міх; ляснули вхідні двері.

Ступаючи нечутно, як кішка, я кинулася слідом. У маленькій комнатці для слуг уже нікого не було; думка про Алану підстьобнула мене; не думаючи, що роблю, я підібрала коминкові кліщі, які валялися в кутку. Якщо це чудовисько посміє торкнутися дівчинки…

У отвір дверей било сонце, і на брудній підлозі лежала ясна, світла смуга. Я вистромила носа назовні, замружилася, звикаючи до денного світла; десь за повіткою хлюпотіла вода, так, ніби полоскалася кепсько випрана білизна: ляп, ляп… Ллється вода, і знову вологе — ляп, ляп…

Попередня
-= 102 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!