Слава ЗСУ!

Дивне, незнайоме почуття з’явилося й пішло, не полишило сліду — але ніжність залишилася. І тоді він заприсягся. Він заприсягся, що захищатиме свою маму до смерті — навіть якщо для цього доведеться стерпіти найстрашніші на світі муки, такі, як у цирульника-зубодера…

А потім на галявинці з рештками сонця обоє побачили чубатенького птаха. Такого строкатого незнайомого птаха… Губи матері ворухнулися: «Одуд».

До пелени її спідниці приклеїлася виделочка — двійко соснових голок…

…Кабінет декана Луаяна мовчав.

Медальйон на грудях у Луара очікував, і чогось також чекав круглий, поцяткованими символами стіл.

Він підвівся й запалив три свічки. Його дід був магом; невже те, що він, Луар, робить зараз, — протиприродне?!

Руки його тремтіли, поки він видлубував свічки з канделябра та встановлював на круглому столі. Краще було б встановити їх, а потім запалити — але розум Луара мовчав, поступаючись місцем чомусь сильнішому, владному й незваному.

Одна зі свічок упала й згасла. Він ретельно встановив її знову — але дим, який струмком виповз із погаслого ґнотика, на мить змусив його замружитися.

О Небо, невже все життя від запаху згаслої свічки…

Туге, сильне, вертке тіло. І шнурки, шнурівка на сукні, шнурівка на корсеті… Босі п’яти, зворушливо ляпають по готельній підлозі… Самотній черевик перед охололим каміном…

Так, був камін. Жовта пляма, яка розпливалася… Побрязкування коцюби об ґрати. Холодна ніч — і сонячний стрижень, волею доль спійманий між рипучим готельним ліжком і трепетним Луаровим тілом. Це все одно, що зловити промінь… І страшно злякати. І страшно поранити… Це — ти? Просте дівчисько? Як?! Незрозуміло…

Руки, ребра, груди, щасливий чи то сміх, чи схлипування…

А тепер іди, виродку, навіщо ти народився…

Три свічки горіли рівно, три язички, три руді тополі з чорними стовбурами…

Він глибоко зітхнув. Три язички здригнулися; однаково зігнулись, потялися один до одного, щоб зійтися в центрі столу, й по спині в Луара великими краплями потік піт.

Майже проти його волі рука торкнулася Амулета й повільно піднесла його до обличчя.

…Був високий старий, що кидав камінчики. Що Луар сказав йому? «Я — Віщун?»

Рука здригнулася востаннє, й Луар зазирнув у отвір на медальйоні. Там палав потрійний вогонь; відблиски його в деталях повторювали форму отвору; вони впали Луарові на обличчя.

Безмовність. По той бік медальйона не було свічок, там…

«Ти?!»

Пластинка впала й зависла на ланцюжку, а слідом за нею повалився на підлогу Луар — безгучно, як ганчір’яна лялька.

* * *

Літній дощик поплакав-поплакав і висох. Я стояла на перехресті, і біля ніг у мене лежала калюжа, овальна, як дзеркало в будуарі.

Великий шлях простирався, немов брудний рушник, одним кінцем уперед, до міських стін, що маячіли вдалині, іншим — назад, мені за спину. Неширока заглухла стежка звертала вбік і звивалася полем до віддаленого гайка — зеленого, святкового, вмитого дощем; гайок той радів, що пережив зиму та вступив у літо. Це був той самий гайок, за яким, я знала, ховається заміський маєток Соллів. Той дім на широкому подвір’ї, самою природою пристосованому для мандрівного театру…

Місце мого давнього злочину. Чи правда, що вбивць завжди тягне туди, де пролилася кров їхніх жертв?

Я похмуро всміхнулася. У дзеркальній поверхні калюжі відбилася пелена моєї важкої, намоклої під дощем спідниці; вона колихалася, немов завіса, і над нею відбивалося у воді моє маленьке, замурзане, змарніле обличчя. А ось такий, шановні добродії, вигляд мають молоденькі дурні волоцюжки.

Власне, на що я могла розраховувати? Що я забула в тім домі? Хіба мене зустріне живий Флобастер? Хіба Луар вийде назустріч, Луар-хлопчик, зворушливо серйозний і водночас безтурботний? Не вийде, не скаже: дарма. Ти пожартувала, я нічого не пам’ятаю, забудемо разом…

Носком черевика я провела по рудій, мокрій глині навколо калюжі. Аякже, забудемо… Коли в очі звуть виродком… Коли женуть і проклинають… І чомусь усі підряд — мати, батько… Навіть, здавалося б, людина, від якої нічого такого чекати не доводилося… А що відповіла б я, якби мене запитали отак прямо: навіщо я народилася?

А він син Фагірри і шукає слідів Фагірри. Шукає в найтемніших, сповнених смородом куточках — нумо, нумо його гуртом засуджувати… Цікаво все-таки, якби мій власний батько, якого я, до речі, теж не пам’ятаю, якби він виявився душогубом… Таким, як Сова. Авжеж, цікаво, як би я повелася, коли б раптом мені схотілося зрозуміти його, ката, темну душу…

Я мало не плюнула в калюжу, але останньої миті пожаліла блакитне небо, відбите в ній. Недобре — плювати в небо. Марно, невдячно. Собі на шкоду…