Слава ЗСУ!

За тиждень скінчився провіант; вояки почали нарікати. Егерт усі ці дні майже не сходив із сідла, зчорнів обличчям. Обіцяючи своїм людям почергово то нагороди й почесті, то військовий суд і шибеницю, він таки спромігся підняти зневірений і зголоднілий загін, привести його до більш-менш бойового стану й надихнути на останній кидок — розпачливий і тому непердбачуваний.

…Надвечір передовий дозор знайшов слід Сови — несподівано свіжий, ще теплий; на заході молодому воякові пощастило зловити вартового Сови — одного, а скільки їх усього було?!

Запахло неминучим боєм — і від цього довгоочікуваного запаху ніздрі полковника Солля затріпотіли, як вітрила.

* * *

…Вранці місто здригнулося від нової страшної звістки — під вікнами добропорядних городян знайшли маленьку молочарку з криничним ланцюгом на шиї; біла калюжа розтеклася з перекинутого барильця, й на далекому її кінці орудував рожевим язиком злодійкуватий кіт. Всі прикмети свідчили, що дитина загинула щойно; городяни кинулися — одні в жаху по домівках, інші в люті околишніми завулками та підворіттями; казали, хтось устиг побачити в дальньому кінці вулички постать у довгому плащі. Високу худу постать із каптуром на голові…

Чутки розповзлися за якихось дві години. Перелякані матері замикали дітей, і нещасні в’язні понуро визирали на волю крізь шибки. Малолітні служники та рознощики тислися одне до одного, раз у раз нажахано озираючись, їм ніби чувся дзенькіт ланцюга…

Пополудні накотилася нова хвиля чуток, та така, що ненадовго забули й про вбивцю. Вежа Лаша, забита Вежа на площі вивергнула невиразний, утробний стогін, від якого у всіх, хто був поблизу, волосся стало сторч. Якийсь п’яний від ляку сторож повідав цікавим: щоночі, обходячи площу, він не раз уже чув у Вежі звуки та шерехи — немовби там величезні миші метушилися…

Міські ворота зачинилися на годину раніше, ніж звичайно. По всьому місту ляскали віконниці; страх сидів за кожним столом, страх чекав у кожній спальні, а якщо й не страх, то занепокоєння, сум’яття та очікування недоброго…

У кабінеті декана Луаяна цілу ніч горів вогонь. Онук старого мага сидів над купою дивних і страшних книжок, тих особливих книжок, до яких не сміла торкатися навіть деканова донька.

Знаки й символи, яких Луара ніхто не вчив, складалися навіть не в слова — у поняття, не до кінця оформлені, й охоплений страшним дрожем Луар розумів, що дурить себе — це не читання… Навіть коли закрив книгу, все одно чув і відчував присутність цього, і знаки не зникали, якщо навіть замружити очі…

Куртка його лежала на високій спинці крісла. Біла сорочка була розстебнута, і на оголених грудях тьмяно поблискував медальйон. Наближався новий ранок — а, може, третій уже з того часу, як він увійшов сюди; юнак втратив лік годинам і дням, плутався, плив, огорнутий величезним солодким павутинням, не відаючи, павук він при цьому, чи муха…

Кабінет декана дивився на нього десятками очей. Тепер він не міг без жаху думати про людей, що входили в нього, не відаючи про все це, — але хай і не відають, декан був мудрий, всі його таємниці заховані або сплять… Або закуті, як ось цей пацюк у кайданах. Луар не розбурхуватиме дідову пам’ять, йому потрібно щось інше; навіщо йому чужі таємниці, коли він має медальйон…

Пластинка обпекла його новою хвилею болю. Він аж засичав, незграбно встав, обвів поглядом кабінет, потім, похитуючись, ніби п’яний, пройшов у далекий куток.

Круглий столик укрито було грубою курною скатертиною; під нею ледь виднівся, зливаючись, напівстертий візерунок ліній і знаків.

Луар відійшов. Обхопив себе за плечі, довго сидів, скорчений, намагаючись вгамувати тремтіння, згадати щось гарне, наприклад, як ворушиться під снігом жива трава, як мама вчила його танцювати — босоніж на теплому піску… Як вони з мамою…

Вечір пронизував солодким теплом; вони йшли кудись ріденьким сосновим лісочком — і тепер уже несила пригадати, хто за ким погнався перший. Мама раптом виявилася хлопчиськом — таким само, як він, тільки прудкішим, спритнішим, хитрішим; він марно ганявся за нею, реготав і скавулів, намагався схопити за синю спідницю, що розвівалася на бігу… Потім вона озирнулася, підхопила руками пелену, оголила білі литки маленьких тонких ніг, — і стрибнула через кущі, легко й звично, як олениця… У Луара перехопило подих; не зважуючись повторити її стрибок, він кинувся в обхід. Розпашілий від бігу та запалу, він мчав крізь ліс, сосни стояли, підсвічені косими променями, а десь попереду ляскала на вітрі спідниця, синя, як небо… Його мама стрибає краще за всіх…

І він наздогнав її.

Вона стояла, притискаючись щокою до коричнево-червоної луски соснового стовбура, непорушна, як сам той величезний стовбур, неусміхнена, загадкова… І він не схопив її за спідницю. Він обійняв інше дерево, навпроти; хлопчик і жінка довго дивилися одне на одного, й Луар відчував запах смоли, відчував, як липкі краплі приклеюють його щоку до шорсткої щоки дерева… Ні. Вона не була його товаришкою. Вона була незрівнянно кращою.