Слава ЗСУ!

— Гаразд, — промовив він байдуже. — Я зараз піду.

Він підвівся — і в очах йому стемніло, тож силоміць змусив себе не впасти, навіть не підніс долоню до обличчя, постояв хвилину, сліпо дивлячись в нікуди й очікуючи, поки темрява перед очима розсіється…

Далі йому ніби стало краще. Він потяг коня за повід, повільно рушив через площу — туди, де обабіч високих сходів застигли у величних позах залізна змія та дерев’яна мавпа.

— Ви куди, парубче? Агов, агов, юначе, а чи маєте ви честь бути студентом? За яким же правом переступаєте поріг, який…

Луар стомлено відсунув з дороги метушливого служника — дідка в запилюженому каптані, того самого, який так любив покрасуватися на круглому університетському балконі, витрушуючи пилюку з шовкових географічних карт або начищаючи до блиску жовтий людський кістяк…

Вражаюче. Старий не впізнав Луара. Ці, з Ордену Лаша, миттю впізнавали — а старий університетський пацюк так помилився. Не впізнав сина Торії, хлопчика, який ріс на твоїх, діду, очах… Видно, Луар таки страшно змінився.

— Це… неподобство! — служник схопив Луара за рукав. — Негайно… геть!

Луар зміряв його важким поглядом — чіпкі пальці старого самі собою розтиснулися.

— Я Луар Солль, — сказав він повільно, з насолодою провертаючи в роті кожен звук свого неправильного, колишнього імені. — Я маю право.

Він ішов коридорами, безпомилково вибираючи шлях, а служник з бурмотінням і посопуванням, скрадався слідом. Зустрічні студенти здивовано заглядали Луарові в обличчя, хтось зводив брови, хтось сахався — якоїсь миті він ніби побачив ті самі коридори п’ятнадцять років тому: новий костюмчик із твердої негнучкої тканини, студенти, величезні, як вежі, здивовано й лагідно поглядають на невпевненого малюка, що вперше з’явився в таємничому місці, де «наука» й де мама «працює»…

Він отямився. Знову став собою, тобто цілком дорослим виродком, і в очах вчених юнаків відбивалася вже не зворушлива симпатія — острах, похмурий острах; та ж я страшний, подумав він вдоволено.

Медальйон здригався на грудях у такт крокам, і з кожним кроком зріла впевненість, що стільки часу витрачено марно, що він шукав не там і не так, але ось нарешті перед ним щось важливе, єдино важливе, потрібно тільки перетерпіти цей пекучий біль золотої пластинки…

Тоді, вперше, він так налякався барельєфів, кам’яних облич великих учених давнини, ці обличчя здалися йому мертвими та суворими водночас… Кам’яні трупи…

Ще він боявся, коли малювали вогонь. Він думав, що намальований вогонь з’явиться й буде пожежа, та, якою лякає нянька…

— Ні! — відчайдушно скрикнув служник. — Без дозволу пані Торії… Не можна!

Луар підвів голову; виявилося, він стоїть перед замкненими дверима, точніше, перед дверима й служником, який їх заслоняє:

— Кабінет декана… це святиня… Ви знаєте, його замкнено… Тільки пані Торія може…

— Декан мій дід, — сказав Луар у склепінну стелю. — Ви гадаєте, він був би проти?

На обличчі служника позначився сумнів — але тільки на мить:

— Тільки з дозволу пані Торії! Тільки в її присутності… І ви все одно не зможете відчинити!

— Тоді чого ви боїтеся? — щиро здивувався Луар.

Служник завагався. Насупився, сховав очі під саме чоло; знехотя відступив:

— Що ж… Сподіваюся, дверей ви не ламатимете, пане Луар?

У останньому слові зібралася вся отрута, на яку лишень був здатен цей відданий університетові старий. Луар підвів брови, впізнаючи й не впізнаючи власне ім’я:

— Чи у вас нема ключів?

— Ключі в пані Торії! — переможно прорік служник. — І навряд чи їй сподобається, коли я розповім про…

Луар із зусиллям повернув бронзову ручку. Важкі двері гойднулися й відійшли — без рипіння, плавно, як уві сні. Служник завмер із роззявленим і потворно перекошеним ротом.

Із кабінету повіяло травами. Пилом, книгами, ще чимось, що складно було впізнати. Луар був упевнений, що відчував цей запах раніше…

Служник і досі ошелешено мовчав.

Тоді Луар переступив поріг і зачинив двері перед його носом.

* * *

Озброєний до зубів загін, який очолив полковником Егерт Солль, нагадував оскаженілого лева, що ганяється за шершнем.

Егерт кидав своїх людей стрімголов, рвався вперед, нехтуючи небезпекою, — і щоразу натикався на покинутий табір, охололе багаття, витоптану траву та кістки обгризеної дичини; Сова просочувався крізь роззставлені тенета, немов крізь пальці пісок, а загін Солля був великий і неповороткий, і всякий, хто хоч трохи поцікавився б, міг спокійно дізнатися все про його маневри та підготуватися загодя…

Розлючений Солль намагався зробити союзниками місцевих жителів — їх мало не допитували з пристрастям, і все марно. Вони боялися можливих розбійницьких набігів і тремтіли перед розлютованими стражниками, але ще більший жах охоплював їх від думки про помсту — а Сова мстивий, і не варто сподіватися, що його так швидко зловлять…