Слава ЗСУ!

Останні слова були жартом; Егерт чемно посміхнувся, потис подану руку й із тією само гарячковою поквапливістю подався до гарнізону — по душу лейтенанта Ваора.

* * *

На площі, неподалік від будівлі суду, мовчки стояла похмура, насторожена юрба. Виснажені, обідрані люди дивилися вслід ошатним городянам, плювали під ноги ліврейним лакеям, сахалися від карет; посланці розорених сіл з’явилися в місті в пошуках допомоги та правосуддя, місто ж виявилося байдужим, глухим…

Луар пустив коня кроком; юрба дивилася на нього тужно й неприязно, він насилу переборов бажання поквапити коня та швидше проїхати повз цих людей.

Він їхав, і під сорочкою в нього погойдувався медальйон. Луар шкірою відчував, як здригається — немовби пульсує — в такт кінському крокові золота гаряча грань.

Луар їхав ніби між двох вогнів — перший палав усередині, й це був Амулет, який знову ожив, вимоглива, болісна річ, яка давно стала начебто органом його тіла, причому, органом хворобливим, який завдає мук; другим джерелом болю було місто, холодне та підозріливе, очевидячки вороже до всіх прибульців і незнайомців, місто з наглухо зачиненими віконницями, спорожнілими крамницями, посиленими нарядами знервованої, злісної варти. Луар, раптом виявився в рідному місті чужинцем, і тепер шкірою відчував косі, сторожкі погляди.

Якоїсь миті йому стало зле, так зле, що він захитався в сідлі. Жабеня в діжці зі смолою… Кішка з панчохою на писку, ганчір’яний м’ячик для безлічі ніг, чию долю вершить всього-на-всього розбещений шибеник, дитина, здатна пожбурити живе жабеня — в смолу…

…Ох, як гнівалася мати. Як вона журилася — йому цілком щиро стало соромно, він щосили хотів виправитися… Мати розповідала батькові, і голос її тремтів: «Звідки? Він же добрий хлопчик… Він же… Звідки це?»

Це було живою мишкою, яку він викрав із мишоловки, прив’язав до ніжки стільця, щоб коминковими щипцями відчавити їй лапу.

Навіщо він це зробив? Може, тому, що напередодні був візит до цирульника, який такими самими щипцями, тільки меншими, вирвав Луарові зуба? Луар тоді подумав, що цирульникові приємно робити іншим боляче, що це його хліб і нагальна потреба… І він позаздрив цирульникові. І він захотів теж спробувати. Мишка…

Якоїсь миті справді було приємно. Страшно й солодко; однак потім він плакав і просив пробачення, він щиро покаявся, навіть хотів, щоб його сікли різками. Але мати тільки відвернулася, пішла й цілий тиждень не говорила з ним, а він карався, присягався, що більше ніколи… Навіть мухи… ні…

І справді — більше ніколи. Навіть мухи. Але те страшне й солодке — запам’ятав, хоча й гнав від себе, як ганебне, бридке…

…Луар важко зліз із сідла. Опустився на кам’яне підніжжя круглої тумби — тієї самої, на якій погойдувався перед входом до будівлі суду іграшковий повішельник.

Амулет під сорочкою був гарячий. Тепер він був справді гарячий, він пік груди, Луар застогнав і простяг руку, щоб витягти медальйон з-за пазухи — але рука так і опустилася, не дотяглася.

Це його ноша. Це його клеймо. Амулет повинен пекти, це кара не знати за що… За ту мишку. Це ж і заохочення — потрібно, щоб біль тіла допоміг йому впоратися з іншим болем, який чомусь став уже зовсім нестерпним…

Тепер йому здавалося, що бути просто наївним хлопчиком, якого ні за що прокляли дорогі люди, що бути цим нещасним хлопчиком легше — є горе і є образа, але жива й надія, що все помилка й усе виправиться…

А тепер він сидить під іграшковою шибеницею, теліпаються над ним ганчір’яні ноги страченої ляльки, коло замкнулося, нема більше ні образи, ні надії, нічого нема, сіре небо й нудота; подушечці для голок не повинно бути боляче…

Він криво посміхнувся. У його няньки була скринька для рукоділля з подушечкою для голок у вигляді веселої пички. Голки встромлялися в рожеві щоки й веселі очі — а рот усе сміявся… І цій ось ганчір’яній ляльці теж не боляче. Їй начхати, що її повісили бозна скільки років тому й не дають упокоїтися…

Втім, здається, вони змінюють ляльку… Нитки розповзаються під дощем і сонцем, ганчірки линяють… А жертва правосуддя повинна мати переконливий вигляд…

О Небо, та перевішайте хоч усіх ляльок на світі. Тільки не встромляйте в мене голки; гаразд, я виродок, гаразд, я приношу нещастя, я з усім згоден, але що ж робити…

Стражник у червоно-білому мундирі, важкий високий стражник навис над схиленим Луаром — і не впізнав у ньому сина пана Солля:

— Ну-бо встань. Тут не можна сидіти.

Луар дивився в похмуре обличчя над собою, і на одну коротку мить очі охоронця здалися йому блакитними голівками шпильок. Дві шпильки, встромлені вістрями в стражникову голову.