Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

На широкому, як поле, та порожньому, як лисина, бургомістровому столі лежали поруч три тонкі сталеві ланцюжки. Три уривки криничного ланцюга.

— Недобрі звістки, полковнику, — пробурмотів бургомістр, потираючи шию.

Солль сіпнувся:

— Сова — це моя справа, найшановніший. Можете повірити, що знищення його ватаги — справа кількох днів.

Бургомістр скептично опустив кутики рота:

— Хотілося б… Дуже хотілося б повірити, Егерте… Але я кликав вас не для цього…

Зависла пауза. Полковник Солль, якому жадання діяльності не дозволяло сидіти спокійно, встиг підвестися, двічі пройти туди-сюди кабінетом і нарешті вимогливо втупився в обличчя співрозмовника.

— М-м… — бургомістр масажував тепер скроні. — Пані Торія… Здорова?

Егерт зумів стриматися, і на його обличчі не позначилося нічого. Бургомістр не знав, що попередню ніч він провів на бруку перед власним будинком, вдивляючись у темні вікна, здригаючись від вигляду цілковитого запустіння, не зважуючись переступити поріг…

Вранці служниця Далла, вражена поверненням хазяїна, повідомила йому про заміський відпочинок пані Торії з маленькою дочкою. Егерт стиснув зуби — і змусив себе до часу забути. Спершу Сова, говорив він собі. Це першочергове… Це борг. Спочатку — Сова.

— Цілком, — відгукнувся Егерт безбарвним, як пережований папір, голосом. — Вона цілком здорова.

Бургомістр обережно поторкав пучкою припухле повіко:

— Власне… Сова. Так, Сова… Але, Егерте, Сова все-таки там, за стінами… А тут…

Рука його торкнулася ланцюга, який лежав на столі. Невиразно дзвякнули сталеві кільця.

— Уже десяток жертв, — промовив бургомістр глухо. — Ти скажеш — це справа судді… Так, це його справа. Його люди шукають… Але я хочу, щоб ти знав.

Егерт мовчав, покусуючи губи, намагаючись не думати про свій дім, щасливий дім, занурений нині в темряву. Що він каже… Десяток жертв?

— Діти, — зітхнув бургомістр. — Він вибирає дітей… Від п’яти до дванадцяти літ. І душить криничним ланцюгом… Його бачили… Так, Егерте, суддя шукає того чоловіка, вбивцю, вже бачили… Двоє чи троє городян. Він високий і носить плащ із каптуром. Плащ із широким каптуром, так, Егерте…

Широко розплющені очі Солля втупилися тепер в уривки ланцюгів на порожньому столі. Бургомістр кивнув:

— Так… Це… Ось так. Він душить ланцюгом… Без потреби. Зважаючи на все, в нього своєрідна… пристрасть, чи що… До протиприродних діянь…

Що може бути протиприродніше за смерть від залізних кліщів у прохромлених грудях…

Егерт здригнувся. Плащ. Будь-яка згадка про плащ із каптуром тепер дряпала його іржавими пазурами. Мало там хто носить плащ із каптуром? Чому поруч зі словом «плащ» стоїть ім’я… Яке він пам’ятає, але марно не повторюватиме. Бургомістр правий — це справа судді… Справа Егерта — Сова, розбійник, а цей божевільний убивця…

— Той божевільний старий, — сказав він хрипко. — Він…

Бургомістр зітхнув:

— Його вбили. Після третьої чи четвертої жертви забили камінням, Егерте. Ви знаєте, як швидко поширюються чутки, але розправа наляканих людей — ще швидша… Ніхто не був покараний. Даремно, Егерте… Старого закопали з розколотою головою, а за кілька днів цей жах повторився… Знову дитина з ланцюгом на шиї… Того навіженого в плащі вбили ні за гріш, Егерте, але мені не було його шкода…

— Це справа судді, — повторив Егерт глухо. — Нехай Ансін шукає, в цьому місті традиційно спритні судді…

Бургомістр потримав у руках уривок ланцюга, поклав знову на стіл:

— Егерте, а Луар із матір’ю?

Солля внутрішньо заціпило, як від дотику тих самих іржавих пазурів:

— До чого тут Луар?

Бургомістр знизав плечима:

— Ні до чого… — й відразу, без переходу: — Ти… Ви ж не любите Орден Лаша, чи не так, полковнику?

— Ви знаєте, бургомістре, — відгукнувся Егерт по нетривалій паузі. — Тут усе про мене знають.

Його співрозмовник вагався, начебто вирішуючи, казати Егертові щось важливе, чи все-таки змовчати. Солль чекав, покусуючи губу.

Чекання його виявилося марним. Бургомістр вирішив промовчати й тому з натугою посміхнувся:

— Пробачте, Егерте… Я не хотів нікого скривдити… Виходить, Сові залишилося топтати землю лічені дні, так?

Егерт рішуче підвів голову:

— Так… Я виступаю на світанку. Годі. Це край.

Якщо бургомістр і подумав щось про поквапні рішення та необдумані дії, то повчати полковника Солля все-таки не зважився.

— Удачі, — сказав він серйозно. — Непогано було б… Забагато цього всього. І Сова, й… тут таке… Місто вирує, як казан. Ще трохи — й мені доведеться продавати мантію.

Попередня
-= 97 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!