Слава ЗСУ!

— Не мели дурниць… Мені начхати, хто такий Сова. Він знає дещо мені цікаве, має те, що мені потрібно… А розбійник він чи хто інший — мені байдуже…

— Яка ти сволота, — сказала я тихо. — Ти, виявляється… Який ти мерзотник…

Перш, ніж він встиг усвідомити мої слова, я його вдарила. І ще. Так, що нігті подряпали шкіру й виступила кров. Мені хотілося вбити його в цю хвилину — так захльоснула мене хвиля горя й ненависті. Флобастер на підлозі візка, усмішка Сови, запах немитого тіла, ці пики, насолода необмеженою владою, написана на них… І знову Флобастер у калюжі крові.

У такі хвилини що гірше, то краще. Мені хотілося, щоб і мені перерізали горло; цілий світ уявлявся збіговиськом нікчем і сволоти, й винуватець смерті Флобастера стояв переді мною, кліпаючи очима, що дивно покруглішали. Я вивергала прокльони, я принижувала та відрікалася, я лупила його, плювала йому в обличчя й мало не повірила вже в своїй істериці, що він ще гірший за інших, байдужий покидьок, який зламав мені життя…

— Іди! — волала я, захлинаючись своїм розпачем. — Іди, ти, виродку! Ти всім приносиш нещастя, навіщо ти народився на світ, забирайся!

І не пам’ятаю, що я там ще кричала в його біле застигле обличчя, котре здавалося тієї миті огидною маскою смерті…

Потім виявилося, що я сиджу на дорозі, що якийсь селянин, проїжджаючи возом, сторожко на мене косує, а цокіт копит вдалині давно стих, і давно вляглася сіра пилюга.

* * *

На місце розташування міської варти звалилося нещастя, порівнянне хіба що з давньою облогою. Полковник Солль, який зник був без попередження та ніби згинув у далекому Каваррені, начальник варти, повернення якого вже й не чекали, герой і воєначальник, котрого останнім часом згадували тільки півголосом і презирливо, — цей самий пан Солль вломився до штабу, як зголоднілий тхір вламується до беззахисного пташиного гніздечка.

Лейтенант Ваор, оброслий салом і постарілий у очікуванні капітанства, який давно страждав на задишку, а останнім часом примхою долі був поставлений нібито на чолі полку, прибіг з дому в пожмаканому мундирі, на ходу намагаючись витерти з долонь варення — зважаючи на все, вишневе. До його приходу полковник Солль, хижий, сухорлявий, з дивним блиском примружених очей, устиг відіслати на гауптвахту зо двоє бідолах, які трапилися під руку, розтрощити пляшку вина, знайдену в шафці чергового офіцера, і вмоститися в своє власне командирське крісло, яке за час його відсутності трішки розхиталося під вагою лейтенанта Ваора.

Гарячкові, запалені очі свердлили лейтенанта весь час, поки той, розгублений і збентежений, доповідав начальству, яке так раптово повернулося, про становище в місті.

Становище, як виявилось, було нікудишнє: зграю Сови не тільки не знешкодили — бандити нахабніли що не день, і містові вже дався взнаки брак товарів, у тому числі, й першої необхідності. Купці боялися обсиджених розбійниками доріг, околишні селяни не везли на ринок хліба та м’яса, біля дверей ратуші день і ніч простоювали розлютовані посланці розорених хуторів і сіл. Усе життя вони справно платили податки й бажали тепер допомоги та безпеки — а де їх узяти, якщо капітан Яст, уже на що орел був, а й той сконав жахливою смертю в розбійницькій пастці… Найматися у варту ніхто не хоче, молоді хлопці забувають про присягу, кидають зброю та йдуть геть; спробували заїкнутися бургомістрові про збільшення платні — куди там! І так уже стражників поза очі називають боягузами та дармоїдами…

У цьому місці жалібну доповідь лейтенанта Ваора було перервано ударом кулака по столі. Полковник Солль блискав налитими кров’ю очима, брудно лаявся та обіцяв лейтенантові люту смерть, якщо цієї ж миті всіх вільних від постів стражників не буде зібрано, озброєно, щоб негайно виступати.

Лейтенант налякався; Солль додав його страху — похмуро повідомив, що власноруч перевішає дезертирів, коли ті здумають ухилятися від карального походу.

Лейтенант заметався; на його щастя, цієї хвилини гнів полковника Солля звернувся на інше — з’явилися посланці з ратуші. Бургомістр, який почув про повернення Солля, бажав негайно бачити його в себе.

Піднімаючи на ноги казарми та розсилаючи посланців до офіцерів, лейтенант Ваор гірко пожалкував про ті чудові дні, коли полковник Солль спокійно сидів собі в далекому, тихому Каваррені.

Якщо бургомістр і збирався дорікати, то всі докори вмерли в нього на губах, коли він глянув у гарячково блискучі Соллеві очі. Полковника роздирало жадання діяльності; він ще не встиг сісти, як заявив, що загін для винищення розбійницької зграї Сови буде споряджено сьогодні ж, аби він виступив уже завтра. Бургомістр скептично стис губи й похитав головою — однак нічого не сказав.