Слава ЗСУ!

Тому що одне — дивитися на медальйон, який іржавіє, і очужіло думати про долю світу… Й зовсім інше — відчувати чужий погляд. Очікувальна присутність. Цей знайомий в’їдливий смішок, який роздирає голову зсередини…

(Ти щасливий, Марране).

Так, це одне з моїх імен, подумав він люто. Так, я щасливий… Але щасливим я не був ніколи. І взагалі, я скоро помру. Старий дурень, який теревенить сам із собою…

(Не обдурюй себе, ти схибився значно раніше, коли відмовив мені та відмовився від місії).

Знову смішок. Йому здалося, що, хоча він перейшов уже мало не на біг, однаково не рушає з місця, висить над землею, ніби медуза в товщі води, й тінь від нього, маленька та чорна, приклеїлася до шляху…

Він змусив себе сповільнити крок, стиснув зуби й зупинився зовсім — і побачив струмок віддаля, гречане поле з хмарою бджіл і хлопчика з рудою коровою.

(Ось так, Руале. Минула тільки мить… а ти старий. І ти більше не годишся у Брамники).

Як шкода, подумав він із саркастичною усмішкою.

(І мені шкода, Руале… Ти дурник. Ти знову програв).

Погляд із нізвідки давив, ніби жорно. Старий люто вищирився.

— Я не граю з тобою! — вимовив він чітко й виразно, так що налякав обережного пастушка.

(Усі тут грають. Усяк, хто хоче жити, включається в гру… І правила однакові для всіх. Невдасі боляче. Той, хто програв, сходить із дошки… Ти програв, але я дам тобі шанс).

— Ах ти старий балакучий філософе, — замислено промовив той, кого звали Руалом.

Смішок.

(Так, Руале… Я говоритиму з тобою. Перш, ніж мені відчинять і я увійду).

— Ти не ввійдеш! — кинув він злостиво.

(Увійду. Новий Брамник сильніший за тебе… Він не злякається).

— То й говори з ним, — процідив Руал крізь зуби. На дні його свідомості жевріла надія, що все це — хвороба, гарячкове марення.

Смішок, цього разу майже приязний.

(Я не хочу його сполохати до часу. Він молодий… Мусить дозріти).

— Він дозріє, і ти зіб’єш його ціпком, — похмуро припустив Руал.

(Так. Він відчинить мені Двері).

У обрисах хмар над головою Руала проступила тінь жіночого обличчя. Мить — і знову громадяться безладно брили, які перетікають одна в одну…

— А що, — повільно почав він, — якщо я знайду його — і вб’ю?

Пауза. Полями, що колосилися обабіч шляху, гуляли гнані вітром хвилі.

(Спробуй. Спробуй, Руале. Його багато хто хоче вбити… Він усім заважає. Непогано, якщо він перешкодить і тобі).

Із сіро-білої подушки хмар вирвалося сонце — промені його, подібні до масивних колон, надійно стали праворуч, на полі, та попереду, на дорозі. Круглі, жовті, як воскові свічі, як дужі пальці…

— Мені шкода його, — повільно проказав Руал.

(Тобі просто його не дістати. Ти дужий, але не всесильний).

— Так… Але мені шкода його. Він схожий на мене.

(Він — це ти навпаки. Навіть ім’я).

— Я знаю… Але світу мені теж, виявляється, шкода.

Смішок.

(Ти просто боїшся).

Погляд полишив його. Так раптово й невідомо куди зник, що старий на дорозі почав озиратися, начебто шукав пропажі, та вражено запитував себе: а чи не втратив він, справді, розуму?

Руда корова замислено скубла траву на узбіччі. Підпасок зачаївся у рівчаку та чекав, поки дивний перехожий забереться геть.

Старий ще раз озирнувся — і рушив далі, ледве переставляючи ноги.

* * *

Ці жовті квіти не вимагали догляду — вони, як бур’яни, глушили будь-яку траву; Луар знав це, коли ще навесні посадив тут хирлявий жовтенький кущик. Тепер серед дерев лежала руда, немов облисіла шкіра, пляма — і могилу ніби вкрили килимом — жовтий пагорбок серед гаю, хтось, може, зверне увагу. Нехай… Нікому не заборонено саджати квіти будь-де…

Він сидів у траві. Поруч лежав сірий плащ.

Уперше за довгий час він насолоджувався якщо не спокоєм, то хоча б ілюзією спокою; тут були він і його незрозумілий батько, та десяток коників, та довга, як панчоха, зелена гусінь; а віддалік, у цвинтарній огорожі, де спочивали добропорядні городяни, стояла перед чиєюсь могилою гарна дівчина з синьою косинкою на плечах.

Луар струсив мураху, яка залізла в рукав. Від цього недбалого, розслабленого руху під сорочкою гойднувся медальйон.

Строкатий метелик сів на сірий плащ. Гарне видовище — нічне багаття, тільки ось метелики згорають…

Але зараз день, і метеликові нічого не загрожує. Сіра тканина здається йому величезною курною рівниною…

Луар провів пальцями, розгладжуючи складки. Метелик полетів геть, як віднесена вітром обгортка від цукерки…

Власне, він хотів це зробити давно. Там, у кабінеті — не зважився. У кімнатці, що слугувала йому за дім, було серед іншого й дзеркало — але він посоромився надягати реліквію перед дзеркалом, це здавалося вульгарним і кумедним…