Слава ЗСУ!

Тканина ковзала. Руки зручно ввійшли в рукави — якраз на його зріст, і по ширині пліч якраз; він похитнувся й накинув каптур. Квітучий світ виявився ніби замкненим у рамку — сіро-сталеву рамку з тканини, що прикривала обличчя.

Луар стояв, відчуваючи, як вітер ліниво смикає широкі поли плаща. Як на нього шитий — бачив би Егерт Солль…

Жовті квіти пахли ледь відчутно. Золоті чашечки з коричневими грудочками бджіл, а по краях, там, де жовтий килим зливався із зелено-коричневим покривалом на землі — там могила Фагірри була схожа на медальйон, який іржавіє…

Пластинка опинилася в Луарових руках. Він сам не пам’ятав, коли встиг її витягти. Сонце било в отвір, і Амулет відкидав на Луарову долоню маленьку тінь із плямою в центрі — світлою плямою мудрої форми…

Він відчув миттєве запаморочення. Опустився на коліна; не дивлячись простяг руку — у його долоню немилосердно вп’ялася потривожена бджола.

«Боляче?»

По Луаровому обличчю повільно прокотилася велика крапля поту.

«Не шукай запитань там, де їх нема».

Луар запізніло примружився; у червоній темряві зайнялися та розповзлися плямами три жовті вогні. Пекучий біль у долоні — і присутність співрозмовника, така сама реальна, як сонце та бджоли. Присмак заліза в роті…

«Не запитуй. Відповіді знайдуться самі».

— Але мені треба запитати, — прошепотів Луар, стискаючи Амулет у кулаці й тим самим підхльостуючи біль. — Мені потрібно…

«Усе, що потрібно, в тебе вже є. У тебе є він…»

— Він іржавіє…

«Так. Так. Замов за мене слівце».

Луар похитнувся. Широкий каптур опустився йому на очі, замінив блакитне небо на сіре, провів перед його поглядом нову лінію обрію; посеред цього іншого світу, що виник так раптово, Луар побачив високий будинок із ґанком, і на сходах себе самого в незвичного покрою чепурній куртці, у високому капелюсі без крис і зі шпагою при поясі. Картина різко наблизилася, начебто сам Луар був осіннім листком, кинутим у обличчя юнака на сходах; налітаючи на постать і пролітаючи крізь неї, Луар устиг зрозуміти, що ні, це не він, у тієї людини інше ім’я…

Потім він побачив низьку стелю, і під нею кругловидого старого з набором голок для татуювання та свою власну руку, що лежала перед ним на столі; рукав було закачано до ліктя, рука лежала розслаблено, але очікування болю виказувало себе «гусячою шкірою», і яке щастя, що в підвалі холодно й можна списати свою слабкість на цю крижану, пронизливу вогкість… Старий піднімає брову: заробляти на життя шпагою — шляхетно. Але ти не найманий убивця, синку, ти — вчитель фехтування… І тепер ти належиш до цеху. Тепер ти в повному праві…

Старий перетворився, вкрився раптом сивим волоссям, і голова його стала схожа на видовбаний зсередини місяць; чорні очиці цього нового старого свердлили, як два буравчики — але на дні їх жив острах, і Луар налякався теж, коли зустрівся поглядом із людиною в сірому плащі, білявою та ясноокою, з татуюванням на зап’ясті — знаком привілейованого цеху…

Відповідай мені, безгучно закричав Луар. Навіщо?! Навіщо ти прикликав Мор, навіщо ти шукав Амулет, відповідай мені, ти, що зачав мене в камері катувань, чи ти теж мене зречешся?!

Той, хто стояв перед ним зі сталевими кліщами в пробитих грудях, випромінював скажене бажання жити. Воля його подібна була до залізної хватки — Луар відхитнувся, паралізований натиском цієї волі:

«Я тебе не залишу».

— Тоді відповідай! — і далі безгучно кричав Луар. — Чи й мені проклинати тебе, кого проклинають усі?

Чужий натиск ослаб: «Я не вчинив лихого».

— Ти?! — Луар вискалився.

«Я не вчинив лихого. Ти зрозумієш».

Онімілою щокою він відчув дотик трави. Каптур зіслизнув, відкриваючи його обличчя сонцю — і чужим поглядам…

Втім, поруч нікого й не було.

Тільки віддаля, біля міської стіни, стояли в густій тіні троє чи четверо похмурих чоловіків. Дивилися, звуженими холодними очима на самотню постать у сірому плащі та слухали плутані пояснення цвинтарного сторожа. Та Луар їх не бачив.

* * *

За кілька днів я остаточно впевнилася, що незабаром втрачу розум — у свою чергу.

Три істоти, що населяли величезний будинок до мого приходу — дівчинка, жінка та баба — здавалися мені до різної міри схибнутими. Торію Солль я роздивилася крізь замкову шпарку — краще б мені було цього не робити. Я й тоді ще трішки побоювалася Луарової матері; тепер вона вселила в мене справжній жах.

Нянька запевняла, що пані нічого вже не розуміє — але я ж бачила, що моя поява не пройшла для неї непоміченою. Де б я не перебувала та що б не робила — примара Торії Солль спостерігала за мною із замкненої кімнати, я здригалася від найменшого шереху та рвучко озиралася, коли вдавалось кутиком ока вловити будь-яку випадкову тінь.