Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Перші кілька ночей я проплакала на виділеному мені матраці; ліжко було гарне, за моїми мірками навіть розкішне — і все-таки я не спала ні миті, дослухуючись до шерехів, вдивляючись у темряву, ковтаючи сльози. Невже це кінець?! Кінець гарної, сильної жінки, яка не витримала трагедії, зламалася й тепер тягне за собою ні в чому не винну доньку…

Донька. Алана часом здавалася мені істотою ще незбагненнішою і страшнішою за матір. Перед світанком мені уявлялися всілякі жахи — дівчинка здичавіла та втратила розум, втратила все людське, й тепер її до кінця днів доведеться тримати в хліві на ланцюзі, як того виродка, баченого єдиний раз на ярмарку… То була безформна, ймовірно, молода істота зі звіриним писком і лютими зацькованими очима; власник намету брав мідяка «за перегляд»…

Я кусала себе за пальці. Не може бути; Алана дивиться осмислено. Її можна повернути до світу людей, її потрібно повернути, якщо не можна вже врятувати Торію — то хоча б дитину…

А нянька теж була по-своєму божевільною. Вона схибнулася на своїй відданості; будь-яка інша давно б уже або покинула все — це в найгіршому разі — або відвезла дівчисько в місто й там вирішувала далі, шукала б, зрештою, її рідного батька…

За ці ночі я встигла висловити Егертові Соллю все, що думала про його вчинки. Напевне, якби він з’явився сюди власною персоною — я не побоялася б повторити все це йому в обличчя…

Але він не з’явився.

Дні мої заповнені були роботою; дивно, як до мого приходу стара та хвора жінка робила все це самотужки. Тепер нянька блаженствувала, час від часу дозволяючи собі відпочинок; єдиним, чого вона не довіряла мені робити, були турботи про Торію.

Нянька носила їй на таці воду і їжу; щоразу повна тарілка поверталася майже неторканою. Нянька терла запалені очі: не протягне так довго… Від самого лишень голоду помре…

— Помре ж бо, дівонько, — сказала вона одного разу, підпираючи щоку спухлим кулаком. Я швидко глянула на Алану, що примостилася в кутку; дівчинка здавалася байдужою.

— Помре, — з переривчастим зітханням повторила нянька. — А я… Пробач мені, дурній. Я вже думаю… Не мучитися б їй. Відразу б…

Я з натугою проковтнула клубок. Із глибин порожнього будинку з’явився страх і накрив мене, начебто мокрим рядном.

Вранці я годину провела біля її замкнених дверей; Торія відчувала мою присутність. Ідучи навшпиньки й повертаючись знову, я згадувала осіннє свято в домі Соллів і ту нашу зустріч у бібліотеці: «Я тварина?! Я свого сина не зрікалася!»

І моя провина. Моя теж. Слово — не камінь, кинутий у ставок. Там просто — кола по воді та хмаринка намулу при дні, ну ще двійко рибок сахнеться, немов бризки… Але ніхто не знає, що станеться, якщо кинути слово. У невідому, темну, надломлену душу…

Я вийшла на подвір’я, висмикнула з колоди сокиру та досить влучно цюкнула нею по поліну; деревинка розкололася й лезо сокири загрузло в щілині. Шляхетне знаряддя праці тепер нагадувало в моїх руках кота з панчохою на морді — незграбно намагаючись струснути поліно з сокири, я помітила в затінку розсохлої діжки похмуру пичку Алани.

Дівчинка спіймала мій погляд і пірнула в свій сховок; я впустила сокиру, дісталася до розвішаної білизни та стягла з мотузки широку, квітчасту няньчину хустку.

Фокус був старий — особливим чином прилаштовуєш вбрання і перетворюєш власні розставлені лікті та плечі на довготелесу істоту з маленькою дулею замість голови; я ввійшла в образ, задріботіла назад до стосу дров, причому, дуля здивовано розглядала все навколо, киваючи та поводячи «носом».

— Це со таке, га? — запитала нарешті дуля надтріснутим старечим голоском. — Це со, цурки валяюсся, еге ж?

Крізь щілину в хустці мені видно було розсохлу діжку; Алана не з’являлася.

Дуля стисла «плечима»:

— Не ло-зумі-ію… Валяюсся без ладу, ай-яй-яй…

За діжкою почулося тихеньке хихотіння. Дулю це надихнуло, й вона старанно закивала:

— Ай, па-клі-цу дровожерку… Така га-алодна, по-же-ре ваші дрі-і-вця, х’юм-х’юм-х’юм…

Алана визирнула, забула про обережність; і я вже забула, яка в неї посмішка. Двох передніх зубів бракує — змінюються зуби… Вже…

— Цого смієсся?! — обурилася дуля.

Алана зареготала. Заливчасто й тонко; у мене перехопило горло.

— Чого смієшся? — запитала я своїм голосом, опускаючи руки. — Без дров же залишимося… Як кашу варитимемо?

— Це не по правді, — сказала Алана хрипкувато, але цілком упевнено. — Це спектакля така… Я знаю.

* * *

Ось уже багато років Егерт Солль не переживав таких поразок.

Всіх у гарнізоні опанували сором і зневіра; вдови загиблих під час останньої експедиції кляли й Сову, але спершу — Солля. Вцілілі стражники нарікали; докори та обвинувачення висіли в повітрі й не втихав за Соллевою спиною похмурий роздратований шепіт.

Попередня
-= 110 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!