Слава ЗСУ!

Егерт замкнувся в своєму кабінеті — там і їв, і спав, і проводив безсонні ночі над потертою картою. Час від часу до нього прибували з повідомленнями спеціально послані шпигуни — відомості приходили вбогі та недостовірні, розвідники боялися поткнутися надто глибоко та вдовольнялись плітками сільських бабів… Після напружених пошуків нарешті вдалося зловити молодого, нахабного та необережного розбійника — але на шляху до міста він спробував утекти й поранив одного з конвоїрів, за що й був негайно вбитий його розлюченими товаришами. Егертові притягли труп — але не вродилася ще людина, здатна допитувати мерців…

У власних очах Егерт поставав як виснажений, хворий дятел, який із тупою заповзятливістю довбе камінь, довбе день і ніч, розбиває дзьоба — тільки б не зупинитися, не усвідомити повною мірою і власну ганьбу, й увесь жах того, що син його, чужий хлопчик, схрестив із ним шпагу, на боці вбивць…

У місті загинули ще двоє дітей; у звичайних нічних звуках городянам ввижався дзенькіт криничного ланцюга. Егерт горбився над своїм столом, не бажаючи ані чути, ані думати.

Сова… Сова приходив до нього вночі, Сова обіймав за плечі Луара, Сова сміявся та бавився уривком ланцюга; навколо свічки кружляли нічні метелики, величезні й чорні, банькаті, ніби сови…

Зграї сов. Ціле небо вкрили незчисленні сови…

І Егерт сам ставав Совою, в напівмаренні вів свій загін лісами й дорогами, зображеними на карті. Він здобував провіант і запасав воду, він палив багаття на стоянках, ставив вартових і висилав дозорців навсібіч — він перестав бути полковником Соллем і став похмурим розбійником, що спопеляє все навколо жагою до руйнації…

У іншому сні він навчав Луара фехтування. Луар впадав у відчай і кидав шпагу — доводилося втішати, вмовляти, починати знову…

Солль уставав серед ночі, брав зброю і годинами повторював довгі мудрі комбінації, зрізував клинком вогник свічки і повільно, по волосинці, зістругував свічку, поки не лишався на столі плаский, ніби монета, пеньок…

Нічний патруль бачив людину в плащі. Той чоловік не озивався на наказ зупинитися і зникав, начебто провалювався крізь землю; як трофей лейтенант Ваор доставив полковникові Соллю уривок ланцюга. Розмови не втихали, по місту повзли чутки одна страшніша за іншу — а уві сні Егерт вибивав шпагу з рук свого сина…

Із рук сина Фагірри.

Бувало, після нічного сидіння над картою він повертав собі здатність міркувати, припікаючи палець у вогнику свічки, яка обпливла над ранок. Так бувало під час облоги…

Але тоді він захищав дружину й сина.

Міський суддя з’явився на заході сонця — випадково, або з тонкого розрахунку, бо це був найкращий для Егерта час, найспокійніший, найбільш тверезий. Суддя з’явився сам, не чекаючи від полковника запрошення, — і лейтенант Ваор тягся в струнку, бо суддя традиційно вважався найстрашнішою в місті людиною.

Егерт підвівся назустріч, подаючи руку, намагався зміркувати: це зайшов до нього старий приятель, чи офіційна особа. У судді були тверді, холодні пальці.

— Ти безжальний до себе, — суддя опустився в запропоноване крісло. — Нехай наші вороги все життя мають такий вигляд, який зараз у тебе… Невже стратегічні турботи й справді не лишають часу для сну?

— Ще матиму час, аби відіспатися, — відгукнувся Егерт глухо. І додав з усмішкою: — Як, втім, і всі ми…

Суддя кивнув:

— Так, мій друже… Але Сова вирушить на спочинок трохи раніше, за нас — чи не так?

Він раптом посміхнувся — спокійно й відкрито, і в Егерта відлягло від серця.

З міським суддею його пов’язували давні й складні стосунки; під час Облоги людина, яку звали Ансін, була сподвижником Солля, і сподвижником найдорожчим. Егерт був нелюдськи хоробрий, але мужність залишила його, коли постала необхідність показової страти десятка бандитів і мародерів.

У очах городян така розправа була доблестю та проявом влади, мало не подвигом — але Солль вкривався липким потом від самої лише думки, що на його шляху до перемоги доведеться вчитися в тому числі й ремеслу ката, вішати, хоча б і чужими руками.

І тоді Ансін, який був завжди поруч, мовчки взяв цей бруд на себе. Він сам віддав наказ і сам простежив за виконанням — Егертові залишилося тільки стиснути зуби й відмовити в помилуванні. У такий спосіб Солль залишився чистим у власних очах і добрим у очах городян; він чудово розумів, що зробив заради нього Ансін, який став по тому помічником міського судді, а далі й суддею. Він знав, що й Ансін розуміє, чим Егерт йому завдячує — але жодного разу ніхто з них не торкався в розмовах цієї теми. Егерту лишалося тільки думати, а чим, власне, була для його добровільного помічника та давня страта — жертвою? Обов’язком, чи буденною роботою? А може, випробуванням? Могла бути, однак, і приємним лоскотанням нервів… Чи усвідомлював Ансін, що бруднить себе, даючи змогу шляхетному Соллю не забруднити білих шат героя? Може, він сам почувався як герой, що вирвав із рук переможця найсолодший шмат влади?